Якщо нафту в Азербайджані почали видобувати на початку ХІХ століття, то на світовий ринок природного газу ця країна вийшла відносно недавно. Ще в середині 90-х років минулого століття Азербайджан імпортував газ із Росії, а його власний видобуток у 2004 р. становив лише 4,6 млрд куб. м. Проте освоєння нових родовищ на шельфі Каспійського моря, насамперед Шах-Деніз-1 з ресурсами понад 1,2 трлн куб. м, дозволило швидко наростити обсяги. Вже у 2010 р. в Азербайджані було видобуто 16,6 млрд куб. м газу, з яких близько 6 млрд куб. м припадало на експорт.
З огляду на відносну географічну близькість, істотні доведені запаси природного газу та високі темпи розвитку газовидобувної галузі (за прогнозами, до 2025 року видобуток збільшиться до 50 млрд куб. м на рік) деякі українські експерти відносять Азербайджан до найперспективніших джерел постачання до України. Проте, на наш погляд, відповідні перспективи видаються на сьогодні та принаймні на наступні 5-7 років досить проблематичними. Саме тому Україна веде переговори з Катаром та іншими країнами про постачання скрапленого природного газу (СПГ) для LNG-терміналу, що будується в акваторії порту Південний поблизу Одеси.
Переговори між Києвом і Баку про постачання азербайджанських енергоносіїв в Україну ведуться протягом останніх 20 років, проте, на жаль, поки що без вагомих результатів. Так, 28 січня 2011 р. на міжнародному економічному форумі в Давосі був підписаний меморандум про співпрацю щодо поставок в Україну СПГ із Азербайджану у 2014 р. обсягом 2 млрд куб. м, а з 2015 р. – 5 млрд куб. м. При цьому було заявлено, що Україна готова гарантувати довгостроковий контракт терміном на 10 – 15 років на закупівлю газу. Підписуючи з Україною меморандум, який ні до чого не зобов’язує, Азербайджан ще у 2009-му у складі консорціуму AGRI (The Azerbaijan – Georgia – Romania Interconnector) виступив інвестором будівництва LNG-терміналу у Констанці (Румунія) і вбачає для себе пріоритетною реалізацію саме цього проекту.
За своєю конфігурацією AGRI нагадує інший проект газопроводу – «Білий потік» (GUEU – Georgia – Ukraine – European Union), який активно розроблявся у 2008-2009 рр. Згідно з цим проектом передбачалося прокладання газопроводу із Азербайджану через територію Грузії до району м. Супси на грузинському узбережжі Чорного моря і далі по дну моря до України або Румунії. Зрештою пріоритетним став румунський варіант, і проект GUEU було трансформовано в проект AGRI з тією різницею, що замість трубопроводу використовуватимуться метановози. До переваг румунського варіанту розробники проекту та потенційні експортери газу відносять політичну стабільність Румунії, її членство в ЄС і НАТО. Можна щиро сказати, що і тут Румунія обігнала Україну. І тепер Бухарест висловлює готовність у перспективі продавати Україні надлишок газу.
На Міжнародному економічному форумі у Давосі у січні 2012 року Україна підготувала для підписання дві угоди: одна про постачання 5 млрд куб. м азербайджанського газу для українського LNG-терміналу і друга – про створення СП щодо реалізації проекту цього LNG-терміналу. Проте азербайджанська сторона утрималася від підписання цих угод, мотивуючи це неготовністю необхідної інфраструктури як в Україні, так і на узбережжі Кавказу. Як відомо, LNG-термінал у порту Південному почне функціонувати не раніше як через 3-4 роки. З іншого боку, будівництво LNG-терміналу зі скраплення газу в грузинському порту Кулеві ще й досі не розпочато. Крім цього, газ, який Азербайджан обіцяв постачати в Україну, почне видобуватися лише у 2017 році після запуску родовища Шах-Деніз-2. Отже, до початку терміну постачань газу – з урахуванням будівництва LNG-терміналів в Україні та Грузії – мине ще кілька років. До того ж не можна виключати й того, що через 5 – 7 років Україна зможе видобувати достатньо газу на своєму шельфі в Чорному морі та сланцевих родовищах, а також отримувати його у скрапленому стані з інших країн, і питання про отримання азербайджанського газу втратить свою актуальність.
Отже, на нашу думку, надто розраховувати на азербайджанський газ немає достатніх підстав. По-перше, підписані у Давосі меморандуми – це лише рамкові документи, які не є зобов’язуючими для сторін. По-друге, за останні 18 років Азербайджан уклав понад 30 угод із різними країнами та найбільшими нафтогазовими корпораціями світу про постачання енергоресурсів. По-третє, на сьогодні Азербайджан, як джерело постачань газу, включається в цілу низку перспективних проектів: «Nabucco» (в останній модифікації – «Nabucco-West»), Трансадріатичний газопровід, Трансарабський газопровід, Трансанатолійський трубопровід і згаданий вище проект AGRI. Якщо зібрати всі ці проекти докупи, виходить, що попит на азербайджанський газ із боку зовнішніх покупців у 2020 р. сягатиме 45 – 60 млрд куб. м, при цьому, як згадувалося вище, Азербайджан планує вийти на 50 млрд куб. м видобутку газу лише у 2025 р.
Окрім цих проектів, за останні два роки Баку встиг пообіцяти свій газ, окрім України, також Литві, Польщі, Греції, Сирії та Йорданії. На додачу у 2010 році Азербайджан підписав угоди про постачання газу до Росії та Ірану. У 2012 році російський газовий монополіст ВАТ «Газпром» збільшив закупівлі азербайджанського газу удвічі – з 1,5 до 3 млрд куб. м. на рік і далі планує збільшення до 7 – 15 млрд куб. м. При цьому слід мати на увазі й те, що за даними «CIA-World-Factbook» доведені запаси природного газу в Азербайджані станом на 1 січня 2012 року були навіть менші, ніж в Україні (відповідно 849,5 млрд куб. м і 1,104 трлн куб. м). У 2010 р. Азербайджан видобував менше природного газу порівняно з Україною (відповідно 16,68 млрд куб. м і 19,36 млрд куб. м). Слід також зазначити, що Казахстан і Узбекистан порівняно з Азербайджаном мають більші доведені запаси природного газу і видобувають та експортують його в значно більших обсягах, не кажучи вже про Туркменістан, який посідає четверте місце у світі за запасами природного газу (24,3 трлн куб. м) і видобуває близько 60 млрд куб. м, тобто майже в чотири рази більше, ніж Азербайджан.
Україна також розраховує і на отримання туркменського газу, однак необхідне для цього будівництво Транскаспійського трубопроводу між Туркменістаном і Азербайджаном по дну Каспійського моря ще не почалося, і наразі достеменно не відомо, чи почнеться воно взагалі. Не втрачаючи часу, Туркменістан веде пошук альтернативних ринків для експорту свого газу. Так, у грудні 2009 року ця країна ввела в дію два нові газопроводи: один до Китаю, другий до Ірану.
Візит міністра енергетики та вугільної промисловості України Едуарда Ставицького до Азербайджану в середині березня ц.р. виявився не надто результативним, скоріше навіть ритуальним. Е. Ставицький запросив азербайджанську сторону до участі у проекті щодо LNG-терміналу в Південному і запропонував участь України в газотранспортних проектах TANAP (Трансанатолійський трубопровід) і AGRI у форматі постачання труб, проте конкретної домовленості досягнути поки що не вдалося. Наразі вивчаються три варіанти постачань азербайджанського газу з Туреччини до Європи, один із яких – потужністю 10 млрд куб. м – передбачає прокладання газопроводу TANAP до Болгарії, Румунії та Угорщини. У разі реалізації цього варіанту Україна може гіпотетично розраховувати лише на 1– 2 млрд куб. м газу. Приблизно такі ж обсяги газу Україна може розраховувати отримувати за проектом AGRI. Але все це має шанси на реалізацію в разі, якщо Азербайджан і Туреччина погодяться на використання українських труб для будівництва газопроводу ТАNАР.
За словами посла України в Азербайджані Олександра Міщенка, наприкінці травня ц.р. Київ і Баку лише «збираються визначити напрями співпраці в енергетичній сфері». О. Міщенко називає «одним із досягнень» у розвитку економічних зв’язків створення відповідної робочої групи. На нашу думку, за 20 років українсько-азербайджанської співпраці в енергетичній галузі досягнення могли б уже бути вагомішими.
Наприкінці березня ц.р. Прем’єр-міністр України М. Азаров висловив сподівання, що Росія могла б дозволити Україні прокачувати туркменський і азербайджанський газ через свою ГТС, мотивуючи це тим, що підписана Україною угода про вільну торгівлю в рамках СНД передбачає принцип вільного доступу до трубопровідного транспорту учасників цієї угоди. На думку М. Азарова, такий варіант постачань туркменського і азербайджанського газу в Україну був би значно дешевшим порівняно з маршрутом через Чорне море. Проте, на нашу думку, надто сумнівно, щоб Росія погодилася на використання своєї ГТС для постачань каспійського газу в Україну, враховуючи ту обставину, що наприкінці січня ц.р. Москва виставила Києву штрафний рахунок на суму 7 млрд дол. за порушення зобов’язань української сторони щодо закупівлі російського газу в обумовлених угодою обсягах. І взагалі, оскільки Москва зацікавлена в тому, щоб Україна закуповувала якомога більше російського газу, безпідставно очікувати, що вона сприятиме Україні в диверсифікації джерел його отримання.
Враховуючи високий рівень конкуренції між газопровідними проектами у Чорноморсько-Каспійському басейні, не варто сподіватися на низьку ціну каспійського газу для України. Проте надходження його в Україну за ринковими цінами має послабити енергетичну залежність від Росії, що сприятиме підвищенню рівня енергетичної безпеки нашої країни. З іншого боку, в умовах, коли ситуація стосовно перспектив постачань каспійського газу в Україну вельми непевна, очевидно варто більше уваги приділяти освоєнню власних родовищ газу як на суходолі, так і на морському шельфі. Як то мовиться, на каспійський газ сподівайся, а сам рук докладай.
Спроби України отримувати азербайджанську нафту мають іще давнішу та складнішу історію, але про це ми проінформуємо наших шановних читачів у наступній публікації.
