Отож, редакція дочекалася відповіді на публікацію «Тарутинський полігон – камінь спотикання» («ОВ» за 7 березня цього року) від Міністерства оборони України.
Аби нічого не наплутати, доносимо зміст цього «дипломатичного» документа до вас, шановні читачі, дослівно (мовою оригіналу).
«Головному редактору газети «Одеські вісті» БЛІНОВУ Є.М.
вул. Канатна, 83, м. Одеса на № 116 від 12.03.2013
Шановний Євгене Миколайовичу!
На виконання доручення заступника Міністра оборони України у Головному квартирно-експлуатаційному управлінні Збройних Сил України розглянуто Ваше звернення стосовно військових полігонів і містечок Одещини.
Використання земельних ділянок і військових містечок буде здійснюватися на підставі законодавства України з урахуванням потреб Збройних Сил України та вирішення соціальних питань військовослужбовців та членів їх сімей.
Інтереси місцевих громад будуть враховані встановленим порядком, як це передбачено чинним законодавством України.
З повагою
Тимчасово виконуючий обов’язки начальника Головного квартирно-експлуатаційного управління Збройних Сил України
полковник П.В. САКОВ.»
Лукавимо, пане полковнику Саков, ой лукавимо, подумалося після прочитання цього «зразка» ділового епістолярного жанру. Аж язик засвербів від запитань. Цікаво, яким же положенням чинного законодавства користувалися посадовці Одеського військового округу (згодом Південного оперативного командування), здаючи в довгострокові та всілякі інші оренди зовнішні підтрибунні території, басейн і зали цілісного спортивного комплексу «Стадіон СКА» в Одесі, де свого часу виховалося ряд чемпіонів та призерів першостей Європи, світу, Олімпійських ігор, Радянського Союзу та його Збройних сил, України: з легкої атлетики, спортивної гімнастики, плавання, важкої атлетики, різних ігрових видів спорту. Сьогодні колишній стадіон-красень на 22 тисячі глядачів, що був гордістю не лише військовиків, а й усіх одеситів, нагадує своїм зовнішнім і внутрішнім виглядом старезного обшарпаного дідугана, за котрим нікому доглянути. Живе подачками у вигляді тонни-другої цементу, кількох сотень цеглин, кількох машин гарячого асфальту. Десь підштукатурять, щось підлатають, заб’ють дошками хрест-навхрест… Так і скніє на цій грішній землі…
Або ж які, вживаючи фразу з Вашої відповіді, пане полковнику, «соціальні питання військовослужбовців та членів їх сімей» можна вирішувати за допомогою будівель, зображених на фотографіях, що їх зробили наші кореспонденти на територіях колишніх Тарутинського і Чабанського полігонів, військових містечок у Болграді, Балті, ряді інших міст та селищ Одещини. Цих будівель – сотні. Вже не говорячи про десятки тисяч гектарів полігонних земель, котрі, як писав поет, «цвітуть чебрецем і ромашкою, отакою, як тисячу років тому». Допевна можна було б вирішувати проблеми і солдатів строкової служби, і офіцерів, та членів їхніх сімей за рахунок радгоспу «Чорноморський», створеного у середині сімдесятих років минулого століття на десяти тисячах гектарів приполігонних земель спеціально для забезпечення продовольством особистого складу Одеського військового округу. Багатогалузеве господарство міцно стало на ноги. Високу рентабельність у ньому забезпечувало і не лише зернове виробництво і тваринництво, але й овочівництво, баштанництво, садівництво, виноградарство та інші галузі. Радгосп, який очолював досвідчений керівник Павло Іванович Ластовецький, був школою господарювання не тільки для округу, а й для всіх аграріїв південної зони Одещини.
Та, на жаль, з проголошенням Україною незалежності, «Чорноморський» у лічені місяці довели до банкрутства і розформували.
От Вам, пане полковнику, й картина (точніше, фрагменти картини) «Використання земельних ділянок і військових містечок… на підставі законодавства України з урахуванням потреб Збройних сил України…», як Ви зазначаєте у своїй відповіді до редакції. Комусь, очевидно, вигідно тримати «собаку на сіні». Та ще й нарощувати копицю за рахунок трав, накошених іншими. Маються на увазі зазіхання на освоєні фермерами землі представниками Київського авторемонтного військового заводу. Воістину на Тарутинському городі – бузина, а в Києві – дядько. І з’явився цей «дядько» не тоді, коли треба було вирубувати бузину та орати цілину, а тоді, коли з’явилися тут розкішні виноградні плантації і милують око мусянжеві хлібні масиви. Отакі реалії, пане полковнику. Маємо честь!
