Несе пил степовий суховій, наганяє спеку в кабіну. «Жигульонок» охає на вибоях, деренчить на зарослій бур’яном колії.
– Тут рідко їздять, – бурчить водій, жаліючи машину. – Та й що робити на хуторі за 18 кілометрів від Роздільної?
Навкруги лежать здичавілі без оранки масиви.
– Їх і за радянських часів з війни не обробляли, тому як невдоби, – триває дорожній екскурс. – Але ж добрий чорнозем і поверхня майже рівна. Не вміють у нас землю цінувати!
Їдемо!... Навколо наскільки можна охопити поглядом, степ. Безсмертники та полин, – немов постійна гіркота народу.
Але от жменька будиночків, що утворюють поселення. Хутірець Івано-Миколаївка – чотири хатки.
– Ця – мого діда, – показує рукою на розвалену хату місцевий житель Анатолій Скородум, який вийшов назустріч.
Вікна без скла. Півдаху знесено вітром. Руйнується не покритий дерев’яний кістяк голого горища.
– Ці дві хати займали батьки. А коли їх поховав – сини, але обидва виїхали на заробітки. А тут… – він показує рукою на глинобитну хатку, – тут я живу.
– Одні на весь хутір? – проривається подив.
– А що ж робити? Один! Як народився тут 59 років тому, так нікуди й не виїздив, хіба що тільки до армії, коли призвали.
У господарстві Анатолія з живності два бички, десяток курей та песик. А ще – улюблениця, гніда кобила Стрілка. З нерухомості – город, який годує. Віддалік саморобна криниця із джерельною водою. Біля хвіртки розкидав голоблі візок.
– Зараз запряжу й сіно повезу. От і приробіток. Курка яєчко знесе – на базар з’їжджу, продам. Теж копійка. Овочі з грядки. Так на життя й вистачає, – звикнувши бути небагатослівним, змальовує Анатолій свій статок.
Несе пил степовий суховій. Повільно тече самотній час, і віхи його прості. Півень прокричав – настав час вставати. Роса висохла – сонечко піднялося. Тінь від тину дотяглася до стогу – справа до вечора. Сама хатка стоїть скраю як візитка степової вічності.
По пагорбу хлопець прогнав невелике коров’яче стадо. Це – приїжджих. Вони зайняли землю, пасуть своїх корівок на соковитих травах. Найнятий пастух з місцевим одинаком не спілкується. От і думай: чи його господарі добро від чужого ока ховають, чи знатися не хочуть; незаможний хуторянин заможному підприємцеві не рівня. І ніякого сенсу не бачать у тому, що в Анатолія склалася класична доля селянина. Після армії повернувся до матері, пішов працювати у радгосп імені Григорія Котовського, якому тоді належали ці угіддя. Опанував трактор – став землеробом. Перейшов у сектор рільництва, звідти – на ферму, де переробляв корми. А потім, як почали змінюватися начальники й голови, став скотарем, сапою махав, гній кидав лопатою. Як і всі, боровся за врожай, одержував трудодні й премії, голосував на зборах. Жив з людьми за усталеним порядком.
Тепер заїжджі орендарі правила свої запровадили. Чи то спритні хлопці з нових городян, чи то кучурганські молдавани. Іноді туристи приїдуть, злякають тишу крикливою музикою. Порозважаються, подимлять мангалами й поїдуть геть.
І тільки таким старожилам, як Скородум, відомо, що був тут колись великий радгоспний сад. І сумно, що сьогодні не залишилося від нього жодного фруктового дерева. І що жив хутір дружно, сусіди один до одного у гості на Спаса з яблучними пирогами ходили. І будинок стояв двоповерховий. Потім каміння перенесли й спорудили з нього Будинок культури у Степанівці, де зараз сільрада.
– Залишився фундамент. Такий міцний, що навіть німецькі танки його не розбили у часи війни, – пишається Анатолій.
Власне, сьогоднішній світ на старій базі стоїть. Пора б вже й своє створювати. Творити, а не проїдати спадщину. За якими прикметами років через п’ятдесят згадають нащадки нинішній час? Для Анатолія значимим фактом, що збігся з оголошеною незалежністю, стало те, що він облишив палити. Але ж будь-яка влада хоче похвальніших відгуків про себе. От і нехай старається! Не втрачає свої хутори.
Стрілка перестала їсти траву, підійшла, тикнулася мордою в долоні. Теж уваги хоче, скучає за людиною. А господар увесь час у роботі, оскільки розмовляти йому немає з ким.
Хіба що поодинокий випадок побалакати зі співрозмовником, що не розв’язують проблему браку спілкування ні багатоканальні телепрограми, ні ефірна павутина стільникового зв’язку. Разючі технічні можливості комп’ютерних інформбанків, до послуг користувача чати, «аськи», скайпи. А ближчими люди не стали. Розучилися із завмиранням серця чекати на листи, слати листівки, думаючи про друга. Життя набуло стрімкості, але зубожіло емоційно. Анатолієві теж давно ніхто не пише.
Ще одна можливість перекинутися двома-трьома словами буде з водієм, який повинен цими днями привезти 2 тонни зерна, визначені хуторянинові від орендаря за експлуатацію його земельного паю.
– Курей нагодую, борошно сам можу намолоти, – говорить Анатолій. – А землю обробляти вже не можу. Сам не впораюся.
Подібні слова почуєш від тисяч таких же власників невеликих ділянок, віддалених від оселі. Згодом вони стають власниками землі усе більш номінально. Тому господар той, хто на ній працює, а не той, хто одержує відсоток, не дбаючи про врожай. Усе більше колишніх землеробів стають аграрними рантьє й забувають успадковану від прадідів професію.
Деякі, відірвані від традицій, стають злими, купують рушниці, підозрюють у кожному зустрічному ворога. Втім, і тут на івано-миколаївському відшибі, де немає з ким привітатися, є підстави оборонятися. На чуже добро зазіхають гінці із придністровських макових полів, бродячі бомжі, безпомісні випивохи, що втекли подалі від міліції. Мабуть, від злодійства навіть на краю землі не сховатися.
– Від злодіїв відіб’єтеся! А якщо, не дай Боже, захворієте? – порушую тривожне питання.
– Приїде «швидка», – неохоче відповідає Анатолій. Тому що доки по його дружину їхали, та доки везли… Коротко кажучи, померла вона в лікарні.
Німе запитання Анатолій прочитав по очах.
– Хто ж майбутнє вгадає? Бог допоможе, – відповів він і став запрягати.
Несе пил степовий суховій. Несе в простір мовчання. Ні скарг, ні страху. Звідки береться в людях ця психологічна стійкість до життя?
Сусідка Анатолія померла взимку. Були такі сніги, що не можна було вивезти тіло покійниці. Так і лежала у своїй хаті, доки не потеплішало. Тоді він запряг Стрілку, і слухняна конячка відвезла домовину на цвинтар.
… У Роздільній на вокзалі хлопчаки пошепки розповідали один одному небувалі історії. Є, мовляв, покинуті села, де самотні мерці висихають і мумізуються. І вже знаходять не стільки їхні тіла, скільки мощі, на зразок тих, що лежать у лаврах. Можливо, і справді старці святі! І зберігають земну силу батьківщини, доки люди про неї забувають за суєтою? Степовий вітер знає…
