В Олександра Вініченка – чергова посадова віха: він перебуває на посаді начальника міліції Роздільнянського району рік. За останні три роки до нього в цьому кріслі змінилося 5 керівників. Який стан кримінального господарства, яке довелось прийняти?
– Нормальне робоче! У перекладі з міліцейської мови це означає, що злочинів, котрі необхідно розкривати, достатньо. Минулого року їх було вчинено 515, за 10 місяців цього року зареєстровано 1805. Кримінальна ситуація – певною мірою індикатор рівня життя. А жити краще поки що не стали. Профілактичні заходи, які ми провадимо, – не панацея від чинених пограбувань, розбійний нападів, крадіжок, сімейних сварок зі скандальною розв’язкою. І все ж таки «потепління» оперативних обставин, що спостерігається, – заслуга нашого колективу.
– Якщо пізнавати роздільнянський злочинний світ у порівнянні, тут складніша служба, ніж в інших районах?
– Трохи поступається за ступенем криміногенності Комінтернівському. У цьому я переконався за вісім попередніх років роботи в карному розшуку названого району, будучи і його рядовим опером, і начальником. Рік, коли я очолив підрозділ кримінальної міліції в Іванівці, був легшим. А взагалі, коли кілька днів поспіль нічого не відбувається, на душі стає неспокійно.
– Видимість гараздів, нехай і тимчасових, розслаблює?
– Швидше насторожує, – вже від одного припущення, що це ми десь проґавили, розслабилися. Тоді можливість недогляду вже мобілізує. Це як попереджувальний сигнал: чекайте несподіванок…
– У міліції, як у природі: тиша буває перед грозою?
– Приблизно так. Головне – бути готовим до неї, коли гримне. Напруженості сприяє й те, що через район проходить активна міграція. Близькість залізниці, Київської траси з її швидкостями, створює, скажемо так, комфортні умови для зловмисників. А віддаленість дачних селищ із дорогими особняками підвищує кримінальну спокусу. Ускладнює відсутність територіальних відділень міліції. Тому працюємо двома мобільними групами. «Географічною» причиною тривоги є сусідство із Придністров’ям.
– Чи правда, що туди викрадають комбайни з українських полів?
– Це було колись, коли не було з такою відповідальністю, як сьогодні, налагоджено роботу прикордонників. Були випадки, коли в аграріїв при обробці прикордонної ріллі силою забирали трактори, комбайни та перетинали смугу, що відокремлює Україну від Республіки Молдова. Викрадачі чудово знали, що ми не можемо вторгатися на територію чужої держави, навіть із метою їхнього переслідування. Але тепер такі маневри стали технічно нездійсненними. Припинилися також переганяння за кордон великої рогатої худоби.
– Але по дворах курей крадуть?
– Однозначно. Випадки зазіхання на особисте майно громадян відбуваються ледве чи не щодня. Це дрібні крадіжки птиці, свійських тварин. Часто сума вкраденого не перевищує і 100 гривень, і за законом немає підстав для порушення кримінальної справи. Тобто «гусокрадів» не завжди можна покарати належним чином, щоб іншим не кортіло. Лише часу та сил на розкриття таких злочинів потрібно не менше. І до пошуку стимулює не так матеріальний збиток, як моральний аспект. Адже ця кізка, особливо для селян зі скромним достатком, для самотньої господині не проста тварина, а годувальниця, член родини, що емоційно насичує побут. Це предмет їх турботи, показник погодних прикмет. Багато хто дуже важко переживає такі пропажі.
– Але є крадіжки й значніші?
– Так, це стосується дачних масивів. У багатьох офісах, зокрема, і в держустановах пропадала комп’ютерна техніка. Тенденція пропаж торкнулася місцевих барів, магазинів. Пошук утруднює те, що представники місцевого злочинного елементу обирають полем діяльності інші райони. А тут з короткочасним вояжем орудують заїжджі. Але в підсумку ловимо і тих, і цих.
– Який злочин можна віднести до найрезонансніших?
– І сільчан, і міліцію вразило своєю жорстокістю вбивство сином своєї матері в Єгорівці, щоб забрати в неї гроші. Розкриття стало можливим лише із застосуванням новітніх слідчо-пошукових технологій, які прописані у Кримінально-процесуальному кодексі України і не підлягають розголошенню. Адже свідків не було, а підозрюваний, за попередніми даними, перебував у Тарутинському районі. Ніщо явно не вказувало, що злочинець – він. Але досвід підказав, що таку велику кількість ножових поранень із такою несамовитістю випадковий грабіжник завдати не міг. Це раптовий виплеск прихованої агресії, викликаної ворожістю, що накопичується роками. Подібні крайнощі проявляються зазвичай стосовно родичів.
– Напевно, крім технологій, у розкритті злочинів велика роль інтуїції?
– Безумовно. Це дуже важлива якість для оперативного працівника, володіння якою дозволяє стати йому справжнім професіоналом. Розшуківцю необхідно мати об’ємне бачення ситуації. У нього повинно миттєво з’явитися кілька версій і знання, куди спрямувати увагу, кого насамперед опитувати, де шукати докази. Без міліцейського чуття не вдасться створити повну картину злочину. На те й опери!
– Робота не дає приводу посміхатися?
– Нерідко обставини ставлять міліціонерів набагато ближче до реалій життя та долі, ніж представників інших професій. А життя буває різним. Наприклад, такий кримінальний сюжет. Навесні в Кучурганах двоє досить нетверезих шукачів поживи близько четвертої години ранку залізли на чужу пасіку. Кожний схопив по вулику із бджолами, медовими щільниками, і кинулися тікати. За одним ув’язалась собака і ніяк не відставала, гавкала, він відбивався від неї ногами. Зрештою, втомившись бігти, зупинився і тоді до нього дійшло, що замість вулика він викрав собачу будку, до якої і був прив’язаний пес.
– Вибачте, а вдома Ви буваєте?
– У вихідні? Іноді. Тут ми, як моряки. Служба в розшуку – це не робота від дзвінка до дзвінка, а спосіб життя. Поняття робочий день, кабінетна посада для начальника райвідділу існують лише номінально. Мобільний телефон зі мною поруч навіть у душовій.
– За що піднімете тост на свято?
– За те, щоб усе було гаразд на роботі. Тоді й вдома буде добре. Але якщо все буде добре лише вдома, цього позитиву мало, щоб він був перенесений і на службу. У мене дружина, двоє дітей. Я скучаю за ними. Але що поробиш. От, знову телефонують…
