Дорога сірою стрічкою прямує до знака – Олексіївка. Біля трьох стовпів звертає праворуч і веде до села мимо знаменитих олексіївських садків, які дивують сортами та високими урожаями. Ліворуч залишається контрольно-пропускний пункт на кордоні з Молдовою. А всього кілька десятиліть тому його тут не було і без будь-яких перешкод люди потрапляли до сусідньої країни. І краяни їздили туди за крамом, як і молдавани приїздили з соковитими овочами. Сусідні села браталися, кумувалися, родичалися. Вони і тепер їздять одне до одного в гості з офіційними чи приватними візитами, і ніякі контрольно-слідові смуги цій дружбі не завада.
Якщо дивитися на село з боку Молдови, то воно стоїть на узвишші, як кажуть у народі, на бугрі глибокого яру. Через нього дорога єднає село з Молдовою. Напевне, звідси і колишня його назва – Бугорня. Сучасну назву, за свідченнями документів, село отримало від генеральського сина Олексія Тутольмина, якому батько після одруження нарізав 500 десятин землі, де нині Олексіївка.
Про лідера громади
Чимало жителів Олексіївки у непрості 90-ті роки XX століття виїхало до великих міст України та інших пострадянських держав шукати заробітку. Нині до села вертаються чи пристають украй рідко, частіше із нього вилітають. Старі вмирають. Хати сиротіють. З цих причин у цьому колись велелюдному селі раз-по-раз зустрічаються самотні хати, які проводжають перехожих порожніми очницями вікон.
Сьогодні у селі проживає трохи більше 780 чоловік. Здебільшого – люди старшого віку. Працездатного населення 269 чоловік. Молодих людей – понад 140. Дитячий садок відвідують 14 дітей.
– Олексіївка, як і багато собі подібних сіл України, занепадає. Однак це не означає, що ми опустили руки і не прагнемо змінити ситуацію на краще, хоча добре розуміємо, що, крім всього іншого, держава має по-іншому оцінити село. Адже в усі часи саме село було й залишиться житницею країни, її продовольчим форпостом, – переконливо говорить сільський голова Олександр Борисович Контузоров.
Поцікавилася, як же у цей непростий час сільській раді вдається зводити кінці з кінцями. Секрету немає. В першу чергу сільська рада дивиться, як використовується кожна ділянка землі, наскільки ефективно контролює розрахунки за паї, сплату податків до сільського бюджету. Адже плата за землю сьогодні є основним джерелом наповнення сільської казни. Ці кошти йдуть до села стовідсотково. Звертають депутати увагу на розвиток підприємництва, залучення інвестицій, виконання державних і місцевих програм щодо розвитку територій, поліпшення умов проживання населення відповідно до соціальних ініціатив Президента. На момент нашої зустрічі наприкінці року основне питання – наповнення бюджету, від якого залежить життєдіяльність громади, було майже виконано.
Щоденно до сільської ради звертаються люди, яким потрібна допомога, тому двері кабінету сільського голови для них завжди відчинені. Вислухає, і навіть якщо вирішення проблеми не в його компетенції, постарається допомогти хоча б порадою. Досвіду роботи у сфері місцевого самоврядування Олександру Борисовичу не позичати. Адже очолює громаду з 2007 року. Згадує, що коли його обрали у селі з трьох свердловин працювала лише одна. Згодом було відновлено водопостачання до школи. Добру справу робили всією громадою. Крім внеску сільського бюджету, доклали зусиль жителі села, сільгосптоваровиробники.
…За роки незалежності з карти України зникло 641 село.
Виручають сільгосппідприємства
Люди не без ностальгії згадують колгосп, коли майже кожна хата купалася як вареник у маслі. Кажуть, тяжко працювали, але й заробляли. На зароблене кожен комбайнер міг купити собі автомобіль. І купували, зводили добротні хати, на оборі було все: від курки до корови, на столі – хліб і до хліба.
Село і сьогодні живе значною мірою завдячуючи сільгосппідприємствам. Значний внесок у соціально-економічний розвиток Олексіївки – фермерських господарств «Борисове», «Круїз», які дають робочі місця. Тому чимало молодих залишилися в селі надовго. Кажуть, чого шукати, можна й тут заробити у садках, в теплицях, на полях.
Хто має на господарстві корову, – торгує молоком. Але щодня його возити в місто невигідно, і більшість здає молоко тут, на місці. Зранку приїжджає спеціальна машина і забирає його за «смішною ціною» – 2 гривні 50 копійок за літр. Кількість корів у селі постійно зменшується: старшим людям їх важко доглядати, а молоді не дуже хочуть.
Виживає село також за рахунок паїв. Середній розмір паю складає 1,5 гектара. В період розрахунку пайовики отримують 800 гривень, 500 кілограмів пшениці, 50 кілограмів яблук. В основному люди задоволені.
Крім того, сільгосппідприємства «Круїз», «Борисове», «АФ «Кодима» беруть активну участь у соціально-економічному розвитку села. Велика допомога цих господарств в усьому: і в освітленні вулиць, і в підтримці ветеранів війни та праці, пенсіонерів. За власні кошти вони поставили 60 метрів огорожі і ворота на сільському цвинтарі. Також роблять подарунки до свят школярам, ветеранам. Загалом, прагнуть в усьому підставити своє плече.
Шанують пам’ять воїнів-земляків
Сільського голову Олександра Контузорова і директора школи Галину Стадник зустріла біля меморіалу пам’яті загиблих односельців. Від них дізналася, що у роки воєнного лихоліття село було окуповане румунами. На фронтах Великої Вітчизняної війни билися 619 його жителів. З них загинули 148. На світлий спомин про них у центрі й встановлено меморіал. Тут же облаштовано площу, де проводяться мітинги в свята.
В основному за меморіалом доглядають учні сільської школи. Вони саджають квіти, прибирають, ведуть пошукову роботу. Беруть також участь у волонтерському русі, допомагаючи ветеранам села справлятися з домашніми справами, запрошують їх на бесіди та шкільні свята.
Душа Бібліотеки
На книжках із сільської бібліотеки зросло тут не одне покоління. Сьогодні, як і десятки років тому, вона бере активну участь в культурно-просвітницькому житті села. Але нині дещо змістилися акценти.
– В наш час інформаційних технологій бібліотека мусить іти до людей. Старше покоління любить книгу. А ось школярів, молодь потрібно більше залучати до читання. Вони ще не зовсім усвідомлюють, наскільки це корисне заняття. Адже вчені довели, що читання не тільки підвищує інтелект, але й покращує фізичне здоров’я. До того ж психіка любителів почитати – також на висоті, – ділиться своїми думками бібліотекар Антоніна Василівна Шпак.
У сільській школі для бібліотекаря виділено окремий просвітницький майданчик. Тут презентуються нові книжки, влаштовуються тематичні виставки, школярі обмінюються думками з приводу прочитаного. Зараз, у рік ювілею Великого Кобзаря, робота ця особливо актуальна.
Відвідує Антоніна Василівна і людей похилого віку, котрі полюбляють класику, журнали. Часто бібліотечні примірники ходять по всьому селу, передаючись із рук у руки.
У краєзнавчому куточку бібліотеки знаходить своє відображення історія краю, долі його талановитих людей. Тут можна знайти відповіді на питання з історії, культури, мови, літератури, звичаїв і традицій рідного краю, ознайомитися з предметами побуту.
Є в бібліотеці свої проблеми. Зокрема, приміщення не опалюється, бібліотекар працює на півставки, суміщаючи й обов’язки прибиральниці. Однак небайдужість до долі сільської бібліотеки, духовної культури сільського читача та ентузіазм Антоніни Василівни тримають сільську скарбницю духовності на висоті.
Берег надії
Не буде школи – не стане села. Це аксіома. Напевне з таких міркувань хто як може підтримує її. Простора та світла, з великими класами, вона знала кращі часи. Колись саме її нинішній директор Галина Никифорівна Стадник ініціювала створення тут десятирічки, щоб олексіївські діти могли здобувати середню освіту у рідному селі. Незадовго до 50-річчя від дня відкриття, яке припало на 1 вересня 2012 року, сільський осередок освіти знову змінив статус, ставши навчально-виховним комплексом «Загальноосвітня школа I – III ступенів».
Своєю працелюбністю і небайдужістю запалює серця колег і дітей директор – відмінник освіти УРСР, вчитель-методист вищої категорії, депутат Кодимської районної ради чотирьох скликань, голова постійної депутатської комісії, беззмінний депутат сільської ради. Її трудовий стаж педагога – 44 роки, з них 36 років очолює цей заклад. Та багатий досвід не заважає керівнику вчитися нового, брати участь у семінарах і практикумах і, водночас, уміло організовувати навчально-виховний процес.
Школа другий рік працює над створенням краєзнавчого музею «Народні ремесла Олексіївки», бере участь у проектах «Мій край – Одещина», «Мої найкращі земляки», «Видатні земляки мого краю», «Мій рідний край Олексіївка», «Історія розвитку сільського господарства». Тут працює краєзнавчий гурток, який здійснює експедиції рідним краєм.
Колектив школи – активний учасник екологічних акцій «За чисте довкілля», прибирає не тільки подвір’я школи, а й своє село. Минулого року разом із сільрадою взяли участь в акції «Посади своє дерево», висадивши сто дерев і стільки ж кущів. А біля школи старшокласники заклали садок на 60 фруктових дерев, мовляв, на добру згадку.
Благодійниками навчального закладу є депутат Одеської обласної ради Микола Сорочан, директори сільгосппідприємств Сергій Лупашко, Борис Воротило, Валентин Красюк. Це за їхні кошти зроблено поточний ремонт, закуплений спортивний інвентар, облаштовано волейбольну площадку, проведено інтернет, завершено реконструкцію внутрішнього туалету. Школярики 1-5 класів харчуються за державний кошт.
Цього року Галина Никифорівна нагороджена Почесною грамотою обласного департаменту освіти.
Щиро відгукується директор про своїх колег, котрі не залишили село, а розділили з ним його долю, прагнучи посіяти в душах підростаючих поколінь мудре, добре, вічне. Враховуючи той факт, що з 12-15 випускників 5-6 здобувають вищу освіту, а інші середню спеціальну, – у олексіївських педагогів великий потенціал.
…Дорога вела із села. Позаду залишалися будинки – обжиті та спорожнілі родові гнізда олексіївців, навіваючи роздуми. А хто його знає, може саме хтось із олексіївців віднайде рецепт щастя. І не тільки для свого села.
