Не перестаю дивуватися: приїжджаю щоразу до Татарбунар найранішою маршруткою, а вулиці міста вже прибрані. Коли встигли, не вночі ж? Віктору Івановичу Швецю, міському голові, мій подив приємний. Але пояснює таку оперативність просто: люди повинні йти на роботу чистими тротуарами, парками, скверами. Тоді і настрій у них буде гарним.
Татарбунарцям з керівниками міської влади, можна сказати, пощастило. Про кожного попереднього – Георгія Яковича Гірника, Михайла Леонтійовича Гусаренка, які вірою і правдою відслужили на цій посаді 17 років, – відгукуються шанобливо. У кожного свій, образно кажучи, почерк, своя частка внеску в розвиток міста із цікавою історією, одну з важливих дат якої – 90-річчя Татарбунарського повстання – мають намір широко відзначити у вересні.
Але результати трирічного керівництва містом Віктора Івановича Швеця помітні, що називається, неозброєним оком. Як кажуть у колективі, він і сам непосидючий, і всіх «заводить», наскільки демократичний, настільки й вимогливий. Усі, з ким довелось того дня переговорити, стверджують, що працювати з Віктором Івановичем цікаво.
Швеця цього разу приїзд довелося трохи почекати: затримався на ранковій нараді в комунальному підприємстві «Водопостачальник». Уже не перший рік ця відповідальна ділянка міського господарства значиться в розряді проблемних. Один за одним змінювалися його керівники, робота, як кажуть, не йшла. Стали займати злісні неплатники, складні відносини з РЕМ, нескінченні скарги користувачів на перепади з подачею води через постійні пориви мережі. Напруження вдалося зняти лише із вступом на посаду начальника «Водопостачальника» Василя Коваля. Зараз вже очевидно: Швець не помилився у своїх надіях, які покладав на цього за всіма мірками діяльного чоловіка з конкретним баченням розв’язання задавнених проблем. Погодинна подача води, яка так псувала всім нерви, сьогодні стала цілодобовою. Насоси, щоправда, ще «летять», як це було цими днями у районі колишньої райсільгосптехніки. Але в ситуацію втрутився в.о. голови райдержадміністрації Анатолій Чиханцов, зв’язалися з областю – і кошти на придбання трьох насосів були виділені. І все ж таки Василь Коваль, як людина технічно грамотна вважає, що потрібно переходити на однофазні насоси. І тоді витрати електроенергії складуть
1 кВт на один куб води, а не нинішні
1,5-2 кВт. Тепер би замінити в мережі 900 метрів труб на пластикові, які і гнучкіші, і довговічніші за металеві. Справа, звичайно, дорога, одному міському бюджету її не здолати. Тому надія на участь у розв’язанні проблем самих городян. Зрештою собі ж на користь.
Та й з оплатою за воду справи поліпшуються, хоча без категоричних заходів тут не обходиться. Відносини з користувачами з’ясовуються на місцях, куди виїжджають бригадою бухгалтери, контролери, слюсарі. Неопломбовані лічильники пломбуються. До злісних неплатників – рішучі заходи: екскаватор напоготові. Ефект стовідсотковий: намагаються до цього не доводити. То ж щоденний збір коштів за спожиту воду становить по 10 і більше тисяч гривень. А нещодавно в центрі міста з’явився білборд із дуже багатозначним текстом звернення: «Шановні городяни! Якщо твій сусід не платить за воду і вивезення сміття, – за нього платиш ти!» Як тут не замислитися? У кожному разі, Віктор Іванович впевнений, що за подальшого, такого ж сприятливого розкладу у «Водопостачальника» справи поліпшаться.
Міська влада сьогодні вважає важливим випустити вихованців із дитячих садків підготовленими до школи. А вчителі, як правило, щороку оцінюють цю роботу найвищим балом. Далі – зробити грунтовний ремонт і відкрити в дитячому дошкільному закладі «Незабудка» ще дві додаткові групи, тим самим скоротивши чергу на 50 місць. Гроші – 300 тисяч гривень власних коштів – є. То ж завдання цілком здійсненне. Як говорить Віктор Іванович, «головне – мету мати та чітку стратегію її наближення». Цю формулу він успішно застосовує і у розв’язанні дорожнього питання. Мені показали оновлені дороги. Привертає увагу безліч молодих саджанців. Минулої осені їх у місті посадили понад 1000. Усі вони прийнялися. Побували ми і біля Свято-Успенського храму, де ростуть карликові деревця та чагарники. Великий макет храму точна копія, споруджений на майданчику кам’яного пагорба – щедрий дарунок чудового місцевого майстра-художника Бориса Байлука.
А потім привіз нас Віктор Іванович ще до одного дуже цікавого місця у місті – пушкінського усамітненого куточка на острівці. Ще й сьогодні тут із захопленням говорять про минулорічний яскравий фестиваль «Пушкінська осінь» – із приїжджими акторами, які втілилися в образ великого російського поета, із циганами, які по Бессарабії кочують...
Справ у міського голови, депутатів, фахівців служб вистачає. Готуючись до Дня Перемоги, повсюдно наводять порядок, зокрема, біля пам’ятника Герою Радянського Союзу Івану Баринову. На черзі – капітальний ремонт (якщо складеться усе з фінансами) величного пам’ятника Татарбунарського повстання. А скоро в центрі міста з’явиться ще один – Великому Кобзареві. Так вирішили на засіданні виконкому міськради, вважаючи несправедливістю, що в місті дотепер такого пам’ятника немає. Коротко кажучи, Татарбунари живуть у робочому ритмі, в унісон із весняним пробудженням.
