Як давно не заходила я до цього приземкуватого будинку, в якому десятки років ташувалася Арцизька районна друкарня. Але ж колись у неї та у редакції районної газети «Ленінська іскра», в якій я працювала, навіть двір був спільний. Через вікна до нас, журналістів, долинав гуркіт двох величезних лінотипів. І, здавалося, все гуло, бриніло, рухалося…
Семен Пантелійович Петров – нинішній комерційний директор друкарні – з посмішкою згадує свої враження 30-річної давнини, першого дня роботи тут головним бухгалтером. Особливо вразила його друкарська машина, що «бігала» по всьому цехові. Семен тоді роздобув десь чотири великі ломи й, забивши їх у підлогу, намертво її зафіксував. Так починалася поліграфічна діяльність Петрова, яка успішно триває й сьогодні. Недаремно про нього відгукуються як про патріота поліграфії. Колись Семен дуже мріяв, що продукція Арцизької друкарні буде затребувана по всій Україні. І дещо в цьому плані здійснилося. Арцизька райдрукарня, що колись у всьому поступалася сусіднім Татарбунарській і Тарутинській, сьогодні пішла вперед, зумівши вчасно зорієнтуватися в лабіринтах жорсткої конкуренції. Але багато зусилль треба було до цього докласти, фінансів для модернізації всього виробництва тепер уже друкарні ТОВ «Діамант» – об’єкта сімейного бізнесу Петрових – Семена Пантелійовича, його дружини та невтомної помічниці Марії Василівни, синів Володимира і Олександра. Колишня, районна, не витримавши конкуренції, з дистанції зійшла. Не вписавшись у рамці ринкової економіки, вона з реєстрації була знята…
Зовні будинок начебто виглядає, як і колись. Але заходжу до найбільшого – друкарського – цеху, і не впізнаю його. Пам’ятаю, проходиш, бувало, через нього до лінотипної, в якій багато років пропрацювали професіонали Павло Чернишов і Любов Настичук, – а підлога під ногами ходуном ходить. Сьогодні в цеху світло, тепло й затишно. А головне – стоять у ряд найсучасніші друкарські машини. Попрацювати б на таких колишнім ветеранам-друкарям Ганні Можаєвій, Валі Копмар, Тоні Терзі. Адже на друкування тодішнього 14-тисячного тиражу районної газети «Ленинская искра», редагованої досвідченим журналістом Василем Яковичем Алексєєвим, ішло дві доби! Важко повірити, але за наявності сучасного офсетного друку весь цей процес уклався б у дві-три години.
До речі, комп’ютеризацію, офсетні машини (їх у друкарні три) Арцизька друкарня застосувала однією з перших. Крім газет, друкували бланки. Замовлень було дуже багато.
Сьогодні в колишньому складальному цеху – найсвітлішому – тихо. У просторому кабінеті за комп’ютерами трудяться два молоді фахівці. І тут же робочі столи директорки Марії Петрової та комерційного директора Семена Петрова. А я дивлюся на цю незвично нову для мене обстановку і, здається, чую голоси наших у ті роки молодих складальниць вручну. Спокійної – Ані Ботовкіної, довгими тонкими пальцями якої не можна було не захоплюватися. Мене довго дивувало, як вона, годинами перебираючи свинцеві шрифти, до кінця робочого дня умудрялася зберегти свої гарні нігті бездоганно чистими. Виявилося, вона використовувала господарське мило. Я начебто наяву бачу веселу, сміхотливу, величезної працездатності Оксану Корнілову; скору, невтомну Женю Портянко; милу, з доброю посмішкою Мілу Волохову; блакитнооку, з ямочками на щоках Любу Журавель; стриману Мілу Оводову. Уявляю, як входить до цеху з якимись паперами директор друкарні Андрій Кирилович Заволокін. Чоловік простий, величезної скромності, він, мені здається, до самого виходу на пенсію так і не звик до свого посадового статусу – директор. І були в історії друкарні ще два керівники. Молодий, енергійний Володимир Філіппов, який розширив просторові можливості підприємства, і не менш енергійний, але старший – Іван Сиров. Справжній хазяїн, що наполегливо домагається у всьому майже зразкового ладу. До речі, того ж успішно він домагався й пізніше, очоливши міську владу.
Галина Савілова – остання директорка Арцизької районної друкарні. Час, що дістався їй, був дуже непростим.
Сьогодні зі «старих» працює тільки Валя Копмар. 32 роки на одному підприємстві – стаж солідний, по суті, з одним записом у трудовій книжці.
– Це, – каже, – моя справа. Мені вона подобається, я нею живу.
Петрови її патріотизм високо цінують.
Мати б друкарні в штаті ще й висококласного друкаря-офсетника, але сьогодні ця проблема за складністю – в розряді оренди на землю під друкарнянськими площами, що в рази подорожчала, та зростання цін на видаткові матеріали. На жаль, жоден кваліфікований друкар – а сьогодні він мусить бути свого роду художником, здатним створити колірний баланс, – у глибинку працювати не поїде. Не ті обсяги виробництва. У друкарні великого міста, працюючи, щоправда, багато годин на добу, він одержує великі гроші, якими в районних забезпечений бути не може. Тому в друкарні «Діаманта» друкарем – колишній водій. Його підготували й навчали професії Петрови. Та вони й самі постійно вчаться. Їздять на виставки поліграфічного устаткування до Києва, читають багато спеціальної літератури, спілкуються з колегами. Ну, а в разі потреби забезпечення особливо високої якості друку фахівця наймають, гідно оплачуючи його роботу.
Обсяги замовлень проти колишніх, звичайно, знизилися. На жаль, в умовах кризи реклама, на якій також спеціалізується друкарня, постраждала першою. І все-таки діапазон замовлень залишається колишнім – від візитних карток до білбордів. І в цьому проміжку – друкування трьох газет, зокрема Тарутинської районної «Знамя труда», виготовлення і друкування книжок. Найперша – «Події та герої рідної історії» болгарською мовою – була відправлена до Міністерства освіти Республіки Болгарія. Багато книжок видрукувано про історію краю – Арциза, Задунаївки, Главанів, Виноградівки, Кулевчі Саратського району. І зараз дві книжки готуються до 200-річчя смт Тарутиного.
Розмова-спогади з Петровими була цікава, але її перервали замовники…
