Віктор Гаврилович і Тетяна Максимівна Вальчуковські щойно приїхали з пасіки. Цілий день вони качали мед. Руки й ноги гудуть, мов рій у вулику. У жінки під правим оком трішки припухло: і цього разу не обійшлося без того, щоб не втрапити під бджолячий приціл. Але це не засмучує. Обоє радісні, щасливі. Бо займаються улюбленою справою.
А почалося все майже 40 років тому. Сестрин чоловік мав велику пасіку. Тож усе підбивав родичів зайнятися бджільництвом. А одного дня просто подарував сім відводків і сказав: «Беріть і хазяйнуйте».
Відтоді Вальчуковські не уявляють свого життя без роботи на пасіці. Це зараз вони присвячують їй цілісінькі дні. А коли були молодшими, вміло поєднували основну трудову діяльність, виховування доньки та сина, домашнє господарство зі своїм хобі. І все робили тільки удвох.
– Ви не повірите, але навесні вже з першими променями сонця ми просто не можемо всидіти в хаті, – жваво розповідає Тетяна Максимівна. – Так і вабить до лісу, де пасіка. А коли починається сезон медозбору, біля вуликів ми щодня. У нас там райська місцина: гудуть бджоли, зеленіє травичка, ростуть дерева. А який чудовий запах меду! Вдихаєш його – одразу наповнюєшся силою, свіжістю, бадьорістю. Буває, бджоли покусають, та для пасічника то велике щастя!
– Може, хтось думає, що працювати біля бджіл легко. То він дуже помиляється, – розмірковує Віктор Гаврилович. – Це тяжка постійна фізична праця. Цілий день доводиться стояти на ногах, під палючим сонцем, підгодовуючи сім’ї чи проводячи профілактичні заходи. А ще треба пильнувати, щоб рої поверталися у вулики, аби здорові були, бо ж і хвороб у цих божих комах вистачає. Треба мати неабиякі знання. Вивченням поведінки бджіл займаються цілі інститути, але все одно не можуть дійти єдиної думки, мало не кожного року з’являється щось нове.
Про пасічництво Віктор Гаврилович Вальчуковський може говорити дуже довго, бо ж знає про бджіл, ці унікальні створіння, практично все. Має від свого заняття велике задоволення. Цікавиться цією прадавньою справою, купує і передплачує спеціальну літературу, спілкується з іншими досвідченими бджолярами в районі. Бо ж тут неможливо вивчити науку раз і назавжди. Постійно з’являються нові підходи, і за цим слід пильно слідкувати. А відтак Вальчуковські вкладають у розвиток пасіки всю свою душу, вміння, мудрість, аби залишити по собі добрий слід у цьому древньому ремеслі.
Скільки б не було роботи вдома, разом з дружиною будь-якої пори року вони сідають у свою «ниву» і – на пасіку. Вдихають неповторний аромат вуликів, беруть в руки рамку, слухають гудіння рою. На відміну від суєти життя є в цьому щось вічне та високе.
