Єдина Україна. Та чи єдиними проблемами живемо?
Чи на одне, головне для всіх нас – на МИР – спрямовані наші дії, зусилля, думки? Адже при всьому розмаїтті пріоритетів та мислення ми маємо усвідомити, що найважливішим для кожної людини є чисте небо над головою.
Дебальцеве, Алчевськ, Первомайськ, Луганськ, Донецьк… Ніхто не хоче, щоб цей список поповнили міста, в яких ми живемо, виховуємо дітей, займаємось бізнесом, працюємо, вчасно снідаємо, обідаємо, лягаємо спати.
Та є серед нас ті, хто поклав на свої плечі важкий тягар війни. Без достатньої поки що підтримки держави, без гарантії на життя, без відповідного оснащення технікою, одягом, взуттям, засобами захисту. І в цьому є героїзм високого ґатунку тих, хто добровільно йде захищати цілісність та єдність України.
З такими думками їхала я з Біляївським військовим комісаром на полігон у сусідній області, де українські чоловіки проходять бойове злагодження, готуючись до відправки в зону АТО. Серед них – десятеро наших земляків-добровольців. Один з перших – Олександр з Горлівки, який привіз до Біляївського району сім’ю, а сам відразу звернувся до воєнкомату з проханням відправити його на Донбас. Він добре знає ситуацію, яка склалася на сході країни, і переконаний у необхідності захищати Батьківщину від тероризму, зла і анархії. В період третьої хвилі мобілізації, оголошеної в Україні, ці чоловіки самостійно прийняли рішення бути пліч-о-пліч з тими, хто вже не один місяць стоїть на заваді розповсюдження сепаратизму та тероризму. Ще рік тому ці слова аж ніяк не сприймалися нами як реальна небезпека для країни. Сьогодні вони наповнені конкретним трагічним змістом.
Наша поїздка розпочалася від Біляївського військкомату, де підполковник Неділько споряджав мікроавтобус провізією для мобілізованих, водою, сигаретами, бронежилетами та медикаментами. Олег Кошкін взявся доставити все це за призначенням. Та головне, що цим рейсом відправлялись на полігон для підготовки ще двоє добровольців – Ярослав та Дмитро. Вони вже пройшли у своєму житті Афганістан і сьогодні готові обороняти рідну землю.
Священик отець Богдан благословив усіх у дорогу. Біляївці не байдужі до подій, що відбуваються на сході, бо всі ми хочемо миру і готові підтримувати справжніх чоловіків, відправлених до зони бойових дій. І, звичайно, допомогати переселенцям зі сходу, що змушені були залишити все, втікаючи від війни.
Проводжали хлопців також депутати Біляївської районної ради Олександр Касянчук, Олег Косенко та інші жителі міста. Сім’я Касянчуків багато робить для тих, хто знаходиться на війні. Підтримали хлопців продуктами та коштами підприємець, депутат районної ради Володимир Бубелич та багато інших людей, які внесли свою посильну допомогу. До слова, Біляївська міська рада ухвалила рішення про перерахунок одноденного заробітку працівників апарату на підтримку військовослужбовців.
Дорогою на полігон ми завертали до аптек, магазинів по різні необхідні для солдат речі. А коли зупинилися, щоб купити ще овочів, маячанин Павло Ільчак безоплатно завантажив до машини цибулю й огірки. У Маяцькій аптеці, куди ми зайшли купити джгути, хлопцям на додачу ще й виділили мінеральну воду.
Три години їзди до полігону. Наше прибуття викликало не просто радість у чоловіків, що вийшли під пекучим сонцем нас зустрічати. То був шквал емоцій, від яких я не могла стримати сліз. Стільки людського тепла, любові до життя і радості спілкування водночас мені раніше не доводилося бачити і відчувати.
Після розвантаження машини нас запросили до намету, де запропонували чаю, води і навіть кави.
Відчула, як потрібні їм розмова, просто людська підтримка, усмішка. Наймолодшому із цих тридцяти чоловік, з якими ми спілкувались, – 21 рік. Це Женя із Майорів. Старшому – за 50, він з Києва. Були тут хлопці з Білгорода-Дністровського, Херсону, Великої Михайлівки, Котовська, Миколаєва і навіть з Криму. Серед них – підприємці, науковці, водії, будівельники, педагоги. І перше, на що добровольці звернули нашу увагу, – листи та малюнки від дітей.
– Не хвилюйтесь, Олександро, ми переможемо. Давайте краще заспіваємо Вам пісню, яку написав Єгор із Миколаєва, – несподівано запропонували хлопці.
Єгор, як виявилось, мій колега-журналіст. Вирвавши із блокнота листок, він написав слова своєї пісні, яка сьогодні вже звучить на інтернет-сайтах.
…«Мы не изменим флагу своему».
Я їм вірю, бо у кожного в очах прочитала саме це...
