Опубліковану іспанською газетою «Ель Паїс» статтю Роси Монтеро хочеться, ніяк не коментуючи, лише переказати якомога ближче до тексту.
«Щойно померла подруга моєї мами Лола Монте», – починає свою оповідь авторка. Покійниці було 95 років. Померла вона мирно, без жодної скарги на свою долю. Жінка була невеличка статурою, і її життя також могло б вважатися «дрібним», попри значну тривалість. Підлітком пережила громадянську війну, молодість її припала на голодну повоєнну добу, потім – багаторічна канцелярська робота, тривалий час на пенсії, кілька подорожей вкупі з подругами, які на сьогодні вже померли, улюблений песик, якого теж уже нема. Поки дозволяв слабнучий зір, її природжений художній смак проявлявся у віртуозних вишивках і симпатичних ляльках.
Прожити стільки років – це бути присутньою при щезанні звичного тобі світу. У Лоли ніколи не було подружжя й дітей, і відсутність родинних зв’язків робила старечу самотність іще самотнішою. Брак спадкоємців, добровільний чи ні, поміщає тебе в дещо дивну ситуацію на довгій лінії життя. Десь наче понад тобою постають покоління тріумфаторів, які щасливо вийшли з «ніжного віку», знайшли собі пару, мають здорових нащадків, про яких дбають, аж поки ті самі подорослішають і самі порозмножуються. Величезне генетичне зусилля, що зрештою схлюпується на скелястому березі цього світу. Якщо дивитися на всю справу з кінця, паморочиться в голові. І ось ця звичайна для всіх «історична схема» розбивається саме об тебе.
Лола не винайшла пеніцилін і не написала «Джоконду», вона лише прожила одне-однісіньке життя в оглушливому гомоні цілого людства... Роса Монтеро додає до своїх міркувань аргументи з мистецьких творів. Один із них – випущений торік на екрани фільм Джима Джармуша «Патерсон», у якому йдеться про водія автобуса в одному з американських міст. Рутинне повсякдення, рутинні взаємини з подругою. І незбагненний тягар у серці – як у кожного з нас. Мрії про щастя, проблиски краси, ностальгія за повнотою життя, якої нікому й ніколи не судилося досягнути. Патерсон пише вірші. Деякі не позбавлені певного драйву, але загалом не скажеш, що це гарна поезія. У картині не йдеться про юність чоловіка, який згодом стане улаврованим поетом, це лише історія водія, який так і піде на пенсію, кермуючи автобусом і пишучи вірші для самого себе. І все-таки авторка статті впевнена, що ті поезії зароджуються з такими ж почуттями й такими ж прозріннями, що й у Шекспіра. Майбуття та прагнення Патерсона дуже важливі для нього: нам усім важить наше існування так, мовби ми були найзначнішими людьми на цій планеті. Всі ми хочемо знайти смисл у своєму існуванні. Інший твір – роман Джона Вільямса «Стоунер» показує «маленьке життя» в усій його панорамі. Провінційний хлопець, а згодом університетський викладач, живе ілюзіями і сподівається, що майбутнє – це пакунок із подарунками, який чекає, коли ти його розгорнеш. Він упивається літературою, любить, ненавидить, розчаровується, робить пересічну кар’єру – і не досягає жодної зі своїх мрій. Та попри все приймає свою долю серйозно і без скарг. Бо й найнепомітніше життя осяяне прозріннями краси, цього доступного всім дару, який робить довколишній світ прийнятним. Стоунер – мудрий чоловік, який зберіг свою людську гідність, бо не прикрашав реальність, а водночас не випускав із уваги таку «незначну дрібничку», як життя. І те саме вчинила Лола – невтомна войовниця, мужня і спроможна. Вона була доброю людиною, яка завжди несла посмішку на своїх устах. Прийняла і успіхи, й негаразди, і її існування нічим не нижче за чиєсь інше. Адже засновник імперії зникає в тій самій темряві, що й прачка. Ми всі такі дрібні перед байдужістю безмежної часової прірви, зауважує Роса Монтеро.
