Історія ця сталася на початку 90-х років минулого століття. В той час я працювала редакторкою суднової газети «Рибак «Антарктики» на рибопромисловій базі «Радянська Україна». До 1987 року це було головне судно уславленої Антарктичної китобійної флотилії, яка із завершенням комерційного промислу китів припинила своє існування. Кораблі-китобійці були продані за кордон: одні – на металобрухт, а іншим поталанило більше, наприклад, у Сьєрра-Леоне деякі з них продовжили свою морську службу в якості суден берегової охорони. Сама ж плавбаза була переорієнтована на випуск і переробку винятково рибної продукції.

Так от, у червні 1991 року «Радянська Україна» вийшла з тодішнього Іллічівська в черговий рейс. За наказом Мінрибгоспу СРСР і на прохання тамтешніх рибаків база вже не вперше вирушала на Далекій Схід, на івасеву путину. Виходили ми в море з Радянського Союзу, а у квітні 1992 року повернулися вже до незалежної України. Рейс видався складним. Але, звичайно, були і в ньому неймовірно прекрасні речі. Про одну з таких – ця розповідь.

Двадцять сьомого жовтня ми закінчили промисел і знялися до південнокорейського порту Пусан. За ним був Ченчхон (Чемульпо), в бухті якого загинув під час російсько-японської війни 1904 року знаменитий крейсер «Варяг». Віддаючи шану подвигові моряків, від екіпажу бази ми спустили у води бухти пам’ятний вінок. 

А далі наш курс був на Сінгапур. Зустрічі з цим прекрасним містом-державою усі моряки чекали нетерпляче. Але, без перебільшення, найбільше чекала я. Бо напередодні від друзів з Одеси отримала радіограму, мовляв, з оказією передали тобі сюрпризи, чекай! «Оказією» виявилася дружина співдиректора міжнародної компанії «Сінсов», такого собі агентського консульства для радянських моряків зі штаб-квартирою в Сінгапурі, Олена Костянтинівна Куликова. Напередодні вона повернулася з відпустки до Одеси, де мешкає родина Куликових. Виявилося, що її син Євген працює в одній газеті з моїми друзями. І завдяки йому вони й передали мені неймовірно приємний сюрприз із дому. Одеса – маленьке місто…

«Радянська Україна» стояла на рейді Сінгапура, і до міста екіпаж доправлявся вертлявими «джонками» – невеличкими катерами. Тож не завжди ми могли потрапити на берег у запланований час. Саме з цієї причини я не встигла на нашу першу зустріч з Оленою Костянтинівною. Засмутилася страшенно. Втім, ненадовго. Бо гуляючи містом, зустрічала моряків із бази і щоразу чула здивоване: «Вас якась жінка по всьому Сінгапуру шукає!».

Дивно звучить, але коли в якийсь із днів у холі «Сінсова» ми зустрілися з пані Куликовою, – одразу впізнали одна одну. А потім були незабутні мандрівки по Сінгапуру з цією дивовижною тендітною жінкою. Її колоритні розповіді про Одесу, про зміни, які сталися в державі за час нашої відсутності, про близьких людей... А напередодні нашого відходу з Сінгапура Олена Костянтинівна вручила мені презент – пляшку шампанського: 

– Справжнє французьке, – пояснила вона. – Брют.

Як я не відмовлялася! – бо хто бував у цьому місті, знає, що алкоголь, до того ж елітний, коштує тут страшенно дорого, Олена Костянтинівна була непохитною:

– Візьми, будь ласка. Бо, схоже, новорічні свята ви зустрічатимете в океані.

Згадаєш і мене… 

Я сторопіла:

– Як в океані?! Ми ж повинні через Суецький канал додому йти…

– Наскільки мені відомо, вирішено, що база піде навкруг Африки і десь в Атлантиці ви ще на кілька місяців затримаєтеся на промислі…

Так воно й сталося. Новий, 1992 рік ми зустріли в Атлантиці. І півтора місяця до цього свята пляшка французького шампанського в моїй каюті була подразником для багатьох моряків. Хтось приходив подивитися, яка вона на вигляд, інші вимагали записати їх у «дегустатори» в новорічну ніч. І всі чекали якогось дива. Нарешті 31 грудня настало. До моєї каюти напхалося стільки люду, що й досі дивуюся, як вони всі вмістилися. Чесне слово, знаючи цих людей, ніколи б не запідозрила більшість із них у такій прихильності до сухого шампанського!

Коли по судну пролунав бій курантів, хтось із штурманів відкоркував заповітну пляшку. І зовсім по трішки розлив ігристий напій у батарею бокалів.

– З Новим роком! З новим щастям! – задзвеніли склянки. 

А потім настала якась дивна тиша. Ніби розчарування заполонило всю каюту і застигло в здивованих очах, на по-дитячому ображених обличчях.

– І це французьке шампанське?! – не витримав радист. – Це ж оцет…

– Брют – він справді кислий, – спробувала розрядити напругу. – І саме брют вважається найсправжнішим із шампанських…

– Наше напівсолодке, солодке та навіть напівсухе шампанське смачніше, – це вже секретарка Оля своїми смаками поділилася.

– Зате, подивіться яким корком пляшка запечатана!

Вже не пам’ятаю, хто так вдало зумів розсіяти загальне розчарування від «дегустації», бо корок пішов по руках – його розглядали, дивувалися, одностайно визначивши, що він значно кращий за пластикові корки улюбленого «Советского шампанского»…

…Минуло відтоді чверть століття. А історія з пляшкою французького шампанського в пам’яті збереглася так яскраво, ніби це було вчора. Бо вона про дружбу, про людяність і щирість, про справжнє, яке ми не завжди гідно цінуємо і розуміємо, як той французький ігристий брют…