Героїчна комедія

Буквально цими днями  у кількох українських кінотеатрах в Києві, Харкові, Одесі, Львові та Сумах продемонстрували вітчизняну стрічку «Герой мого часу». Показів було не так вже й багато, та й бюджетом і рекламною кампанією на рівні голлівудських блокбастерів «Герой» похвалитися не міг. Але це саме той випадок, коли  варто  говорити про  якісний національний продукт. 

Досить згадати, що цього літа фільм претендував на звання кращого у Національній програмі 9-го Одеського кінофестивалю, а зрештою отримав нагороду за кращу режисуру. До речі, для режисерки Тоні Ноябрьової це був повнометражний дебют, досі вона була відома своїми короткометражками (зокрема – «День Незалежності»). З «Дня …» до нового фільму перекочував і виконавець головної ролі – Євген Бушмакін. Він досить переконливо втілив образ простого хлопця,  який  приїжджає до Києва та мріє досягти тут певних вершин.

Історія провінціала у  столиці - практично класика, її часто розповідали в різних країнах та у різні епохи. Однак стрічка Тоні Ноябрьової має особливий колорит – як національний, так і гумористичний. Комедія про те, що у нашому суспільстві, спрощено кажучи, не працюють ліфти: і соціальні, і цілком реальні – у багатоповерхівках. 

Перша спроба героя (Жоріка) покращити життя (не лише собі, а й оточуючим) пов`язана саме з поламаним ліфтом та сусідами, які дружно стали засмічувати сходи. Наївний Жорік, що трохи перечитав різних брошур про європейський шлях України та позитивне мислення,  безрезультатно намагається донести  свою точку зору до сусідів та  до комунальних служб. І багато хто з нас, маючи приблизно той самий досвід, може посміятися крізь сльози, спостерігаючи за його пригодами.

Амбітний Жорік шукає себе у різних ролях: торговець на ринку, охоронець у музеї сучасного мистецтва, рознощик «фірмової» питної води …  Це дозволяє режисеру (вона ж авторка сценарію) Тоні Ноябрьовій показати абсолютно різні прошарки  суспільства: від напівграмотних продавчинь до богеми «з претензіями». А ще одним з головних героїв фільму є Київ. Не парадна столиця з листівок, а  реальне місто з усіма його прикметами: від розкішних  торгівельних центрів до обідраних під`їздів.

Як сказала під час зустрічі з журналістами Тоня, так і було задумано, бо «ніхто із моїх знайомих не живе у тих квартирах, які зазвичай показують у наших серіалах». На її переконання  нашому кіно потрібен такий реалізм.

До речі, «Герой мого часу» зміг побачити світ завдяки тому, що заявка  фільму перемогла у конкурсному відборі Державного агентства України з питань кіно. З загального бюджету у 16 мільйонів гривень практично половину профінансувала держава. Для кіновиробництва це справді невеликі гроші, тому 90% акторів, які брали участь у зйомках – непрофесійні. По знайомству запросили декого із медійних персон, пенсіонерів для масовки знайшли у одному з будинків для людей похилого віку … Але незважаючи  на це (чи завдяки цьому) фільм справді вийшов народним. А відкритий фінал ще раз змушує згадати слова режисерки: «Який час, такий і герой». 

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті