Часом великих сподівань назвав початок 20-х років К. Паустовський. В його повісті під такою назвою Одеса постає дивовижним містом. А ми маємо змогу побачити місто на сторінках нашої газети – одеських “Известий” тих років. Рубрику “Гортаючи давні сторінки” ми ввели з 2003 року з Дня журналіста – матеріал під таким заголовком викликав зацікавленість читачів. А те, що на сторінках одеських “Известий” день у день відображується пульс свого часу, не викликає сумнівів.
Отже, 1923 рік. Радянська Росія ще ніким у Європі не визнана, але завдяки непу, що оголосив “вільний товарообмін”, блокаду Одеси вже знято, і Захід виявляє жвавий інтерес до торгівлі з республікою Рад. “Известия” передруковують замітку з газети “Нью-Йорк Геральд”, у якій йдеться про заяву уряду США, що “торгові відносини з Росією вільні від будь-яких обмежень, уряд не втручається у приватні торгові справи між обома країнами і не заважає їм”.
Відроджується Одеський порт. Про це розповідається майже у кожному номері газети. Маяк, що недавно освітлювався гасом, запалюється електричним світлом. Морем відкривається поштово-телеграфний зв’язок з закордоном. У №148 “Известий” читаємо про відкриття елеватора, який після вибуху під час німецької окупації не працював усі ці роки. Тепер за зміну він може приймати і відпускати 130 вагонів із зерном, а склади зерносховищ вміщують 1,5 мільйона пудів хліба. Отож до осені спостерігається небувале зростання експорту зерна. До портів Чорного та Азовського морів один за одним ідуть пароплави під стягами Франції, Італії, Німеччини, Великої Британії, на місяць до 30 іноземних суден, вантажених українською пшеницею, відходять з портів Одеси, Миколаєва, Херсона, Керчі, Маріуполя. Коли з номера у номер читаєш в “Известиях” повідомлення про відправлені на експорт мільйони пудів зерна, ці справді золоті потоки ніяк не в’яжуться з близьким майбутнім України – голодомором. Експорт лісу та металу досягає довоєнного рівня, а після розрухи громадянської війни це безсумнівний успіх.
Держчап надсилає на Чорне море пароплави з Балтики і Далекого Сходу (майже всі судна пішли звідси з відступаючою білою армією і тисячами емігрантів). Уже у 1923 році відкриваються Кримсько-Кавказька, Константинопольська, Александрійська і навіть Далекосхідна лінії. Не дивно, що у травневому номері вечірнього випуску “Известий” повідомляється: “Заглохле свого часу питання про організацію в Одесі вільної гавані знову порушено, головним чином, з ініціативи укрраднаргоспу ”. На жаль, питання про порто-франко, цю невмираючу мрію одеситів, і тоді не було вирішено.
Великі зміни відбуваються і в самому місті. На колишньому Стрільбищному полі обладнується повітряна станція і в липні відкривається перша авіалінія Одеса-Москва. До речі, час польоту з зупинками у Катеринославі, Харкові та Орлі забирав тоді майже 11 годин. Але ж уже літали! З газет ми дізнаємося, як відроджуються електростанція (під час хлібоекспорту навіть порт і місто освітлюються цілодобово), водопровід, телефонна станція тощо.
Розцвітає торгівля. Як пише оглядач, “колишні крамарі, купці, посередники, службовці радянських установ – усі вдалися до дрібного виробництва і організовували артілі. На тлі одеської дійсності це призвело до того, що хіба що не кожне помешкання було перетворене на майстерню, що виробляла предмети масового вжитку”. Процвітає і спекуляція. У №27 вечірніх “Известий” розповідається про “чорні біржі” – хлібну, бакалійну, рибну, мануфактурну. “Але найтиповіша, найрельєфніша, найбільш нахабна і багатолюдна – це біржа валютна”. Чи не тут, на розі вулиць двох Карлів – Маркса та Лібкнехта, майбутні письменники Ільф і Петров спостерігали своїх “пікейних жилетів”? Профспілки пильнували за дотриманням приватними підприємцями законодавства і виносили тверді рішення на випадок його порушення. Наприклад, спілка шевців оголосила локаут власнику швейної майстерні гр. Біренбауму – “за знущання над робітниками, за спроби примусити працювати за гроші поштучно і надурочно”.
Замітка “Геть приховування жіночої праці”, опублікована у № 151, повідомляє про відкриття широкої кампанії щодо обстеження приватних підприємств і квартир, готелів, заїзних подвір’їв і їдалень. Перевірки проводитимуть мобілізовані для цієї мети члени спілки нархарчу, а “на випадок виявлення незастрахованих робітниць, прийнятих поза біржею праці, господарів буде притягнено до суворої судової відповідальності”. Нема чого дивуватися: у газеті регулярно публікують статистику біржі праці. У травні в місті зареєстровано 23,5 тисячі безробітних, серед них найбільше радслужбовців, медпрацівників і жінок.
Цікаво, що у ті часи великих змін теж існувало поняття “новий” – стосовно непманів. У замітці “Спростування” публікується лист-скарга до редакції такого “нового”: “Милостивий государю, пане товаришу, сьогодні ваша газета мене знеславила крізь і надрукувала статтю “Через придане” і всі мене впізнали. Хоча би навіть я не прихильник совєцької влади, а тільки в моєму приватному повному володінні знаходяться дві чайні з подаванням гарячого…” Не будемо вдаватися в суть конфлікту тестя із зятем, хто і наскільки надурив іншого під час обліку облігацій золотої позики, нам цікавий як сам факт звертання непмана до губернської партійної газети, так і те, що знаменита “одеська мова” не вигадана літераторами.
Ми можемо припустити, як “Известия” читали одесити Ілля Файнзільбер і Женя Катаєв – окремо один від одного, звичайно, тому що Ільфом і Петровим вони стануть пізніше. У своїх двох знаменитих романах вони блискуче відобразять ту епоху, а у 1923 році вони з гумором читають головну губернську газету.
Наприклад, повідомлення про те, як дружина непмана Малашевича, торговця “пальними матеріалами”, запросила майстра для лаштування матрацу. Дізнавшись про це, господар “стрімголов кинувся додому”. Справа в тім, що в його матраці з 1914 року (початку першої світової війни) були сховані золоті десятки і золоті ж зубні коронки. Їх у матраці не знайшлося… Чим не сюжет майбутніх “12 стільців”? Або така інформація: до радянського торгпредства звернувся американський гр. Лекс з пропозицією постачити в Україну сільгоспзнаряддя, а замість них просив шкури, пух та пір’я. Впізнаєте контору “Роги та копита”?
З травня 1923 року стали щоденно виходити і вечірні “Известия”. З №1 почалася публікація “Одесских рассказов” І. Бабеля. Що цікаво: невдовзі ця газета публікуватиме серію своїх матеріалів про Молдаванку вчора і сьогодні: Побут, Зруйнованість і мешканці, Бандитські гнізда, Косарка, Товкучка, Глуха вулиця, Розваги, Діти.
З номера у номер публікуються мальовничі нариси “Берегові мешканці”. З них ми дізнаємося, що бонабаки, про яких згадував Паустовський, порівнюючи Одесу з Левантом, - це портові робітники-вірмени, що живуть поблизу Арбузної гавані, і що всі дружини у них – “соковиті російські красуні”. А чи знаєте ви, де в Одесі був “водяний базар”? В Арбузній гавані, куди десятки шаланд привозили з Дніпра вишні, кавуни, дині, зелень, навіть картоплю. З нарисів “Берегові мешканці” можна дізнатися навіть, що “союзна” ставка портової повії – 29500 крб. (“і самогон твій”), у той час як хлопчаки по місту продавали двійко “лібманівських” пиріжків за “лимон”, тобто мільйон. Або що у портових кублах в моді пісенька “Пузо-барабан” у виконанні Маньки-Рибяче око: “Ночные приключения, В них столько увлечения, Спеши прославить клеш – Устраивай дебош!”
У повітах просторої Одеської губернії ( у ній тоді мешкало 5 мільйонів осіб) було неспокійно. “Известия” часто друкують повідомлення про бандитські нальоти на потяги. Так, 13 липня зграя з 30 осіб, озброєна гвинтівками, револьверами і бомбами, з пофарбованими сажею обличчями, перекрила рейки шпалами, зупинила червоним сигналом пасажирський потяг №3, обстріляла його, забрала зброю охорони, пограбувала поштовий вагон і пасажирів.
Та все частіше з’являються повідомлення про арешт бандитів, про судові процеси над ними. Так, суд засудив лідерів контрреволюційної банди Козачинського, Орлова та інших до смертної кари. Однак, Верховний суд розглянув касаційну скаргу, скасував вирок, і справу було відправлено на нове розслідування. Якби цього не сталося, ми б з вами не читали захоплюючу повість “Зелений фургон” і не дивилися би фільми за цією книгою, автором якої був якраз колишній “лідер контрреволюційної банди” Козачинський.
Ще поряд з новими назвами вулиць друкували старі назви, а рекламуючи знову відкриті шинки “артілей безробітних кондитерів і кельнерів” обов’язково зазначали: колишні Фанконі, Робіна, Лібмана, Лондонська. Те ж стосується кінотеатрів. Хоча всі вони (близько 40!) були націоналізовані або ліквідовані, але показувати у них не було чого. Їх здавали в оренду підприємцям, і ті “крутили” німецькі, італійські, американські стрічки. Реклама цих “фільм” (тоді слово було жіночого роду) була такою ж настирливою, як і в наші дні. Та ось у №54 вечірніх “Известий” публікується обурений лист робкора, який на Дерибасівській зустрів двох пацанів у рам’ї з рекламними плакатами “Бестії”, що йшла у “Шато-де-флер”. “Панам, - пише він, - треба нагадати, що вони не мають права наряджати майбутніх будівничих Радянської держави у блазенське вбрання на сміх”. Газета публікує листи робітників: “До дідька “Індійські гробниці”, до диявола “Авантюристів з Монте-Карло” і “Докторів Мабуло”. Хіба мало матеріалів для пролеткіно знайдеться у першій та другій російській революції?”
Новий побут приходив до свідомості людей не тільки з гаслами, які найчастіше починалися словом “геть” – геть Різдво і Пасху, геть неділі, пияцтво, потиск рук, чайові тощо. Скасували новорічні свята, ялинки, Дідів Морозів, дитячі подарунки. Їх буде дозволено лише у 1937 році, коли оголошено буде, що “жити стало краще, жити стало веселіше”, але той час був справді часом великих сподівань, і багатьом людям вірилося в обіцяне світле майбутнє.
