у вітрила ОдесЬкої кіностудії вітер дМе з різнИх сторінВ “Одеських вістях” за 27.1.04 р. ми повідомили про прес-конференцію, проведену правлінням Одеського відділення Національної Спілки кінематографістів України. Приводом слугувало призначення Міністерством культури та мистецтв нового директора Одеської кіностудії О.Я. Неверко. Спілка ухвалила заяву, в якій протестує проти цього призначення. У замітці “Пробачте, “товаришу Кіно” було висловлено тільки одну точку зору, і ми обіцяли повернутися до розмови про становище справ на нашій кіностудії.
Нагадаю, що близько року тому в “Одеських вістях” було опубліковано матеріал автора цих рядків “І корабель пливе” - про ситуацію на Одеській кіностудії, яку погано обізнана преса вже не раз клала в могилу. Директор студії Тамара Яворська більше говорила про те, що вже зроблено, а голова Одеського відділення Спілки кінематографістів Рудольф Отколенко - що потрібно було б зробити ще. Тоді я дезорієнтував читачів, поставивши підзаголовком до свого виступу твердження: Одеській кіностудії буде надано статусу національної. Матеріали вже було передано зі спілки та Мінкульту до Кабінету Міністрів, але рішення не виконано досі. Чому? А ось чому.
Протистояння триває
В листопаді минулого року на студію приїхала комісія у складі заступника міністра культури та мистецтв Тимофія Кохана, начальника департаменту кінематографії Миколи Мазяра, секретаря Національного Спілки кінематографістів України Леоніда Мужука та інших. Закінчувався п’ятирічний контракт з директором студії Т. Яворською, в колективі знову почалися шумування опозиції, що пропонує на посаду директора відомого режисера, - знову пішли збирання підписів, заяви, навіть оголошення голодування. З початку 90-х років усе це вже було не раз, але хоча директори мінялися часто, пристрасті не згасали.
Я був свідком бурхливого кипіння цих пристрастей - на загальних зборах, що їх київська комісія назвала простою зустріччю з колективом студії.
Тимофій Львович, новий заступник міністра культури, відповідальний за кіно, який розбирається в ньому, бо працював на кіностудії ім. Довженка, до Одеси приїхав уперше, але повідомив, що на його столі лежать пачки листів з Одеської кіностудії – звертання, заяви, скарги, вимоги, ультиматуми. Тому він попросив не торкати питань акціонування та націоналізації студії. Щиро кажучи, я тоді здивувався: про що ж тоді говорити? Але пізніше зрозумів заступник міністра: він не хотів, щоб зустріч перетворилася на “розбір польотів”, він хотів вислухати пропозиції про подальшу роботу студії. “Зараз ви знімаєте два фільми на держзамовлення щороку, - сказав він. - Ми можемо дати з бюджету гроші й на три, п’ять картин”.
Ні, збори, які потім хтось порівняв із телешоу “Вікна”, пішли за своїм анархічним сценарієм. Виступи високої емоційної напруги, взаємні звинувачення і навіть образи, оплески або гомін невдоволення та постійні вигуки з зали: “Геть із трибуни!”, “Дайте йому слово!”, “Вони розпродадуть студію!” тощо. Я був не просто здивований і зневірений, в мені скипіло обурення – стільки років вирують ці пристрасті, - це марні роки нескінченних розмов, суперечок, взаємних звинувачень, поділу колективу на “ми” і “вони”. Оголосити такий колектив національним надбанням? Смішно.
Але ж бо хтось працює в таких обставинах? За останнього директора студія вийшла з боргів, знімала кіно, впорядкувала адміністративний корпус. А три роки тому коридорами будинку пацюки бігали! Мені сподобався виступ Ольги Неверко, молодої директорки приватної фірми, що займається кіновиробництвом, - вона єдина виступила з конкретними пропозиціями, як перелаштувати виробництво і робити кіно в цій ситуації. Молода частина залу їй аплодувала, інша частина гуділа та тупотіла ногами.
Було бажання написати злу статтю, але вирішив почекати, кого Мінкульт призначить новим директором. Не дуже давно по телеканалу “Інтер” у швидкій стрічці повідомили, що в Києві ухвалено рішення новим директором Одеської кіностудії призначити відомого режисера Ярослава Лупія. Щоправда, це виявилося дезінформацією.
А цими днями я познайомився з призначеною нещодавно Міністерством культури новою директоркою Одеської кіностудії Ольгою Ярославівною Неверко.
На тій-таки прес-конференції “на випередження”, про яку ми розповіли, про неї засобам масової інформації повідомили, м’яко кажучи, неправду: мовляв, і не профі в кіно вона, і на студії ніколи не працювала, і забирала у студії гроші, й таке інше. А ось факти.
Кінобіографія
Молода Ольга Неверко прийшла на Одеську кіностудію в 1989 році. Спочатку працювала в молодіжному об’єднанні “Кіно-сервіс”, потім у кінооб’єднанні “Аркадія” при Спілці кінематографістів України.
Поняття “продюсер” у спілці ще не було, посада називалася “організатор кіновиробництва”. Перший фільм вона зробила зі знаменитим режисером Е. Севелою – “Папуга, що розмовляє мовою їдиш”. Другий – з московською режисеркою О. Ніколаєвою - “Секс-казка” за Набоковим. Потім вона була генеральним продюсером українсько-польської картини “Ескадрон” з режисером Ю. Міхульським (раніше він зняв в Одесі “Дежа вю”). З вихідцем з Одеси С. Ашкіназі працювала в картині “Кохання – смертельна гра”. На “Мосфільмі” була продюсером мюзиклу “Кохаю” з Л. Гурченко за її ж сценарієм.
У 1993 році тодішній директор Одеської студії запросив її на посаду свого заступника з комерційних питань, пізніше – з питань кіновиробництва та реалізації. Опинившись потім у штаті директором картини І категорії, О. Неверко, як і решта колег, перебувала в простої – держзамовлень не було, знімати було нічого. Але сподіватися з моря погоди – не в її характері, і вона почала працювати у приватних кінокомпаніях. Так, була генпродюсером у картині В. Федосова “Поїзд до Бруклина”. Потім стала співзасновником і директором АТ “Майбуття”. З московським каналом СТС на їх студії “Профит-ТВ” робила 14 серій “Кавалера ордена Морської зірки”. У 2003 році зняла з московською компанією “Синебридж”, як виконавчий продюсер з української сторони, два фільми – “Під зливою куль” та “Гра мимо нот”. Не знаю, чи є в інших членів нашої Спілки кінематографістів такий досвід сучасного кіновиробництва, але точно знаю, що студії каналу СТС – це сучасні технології, весь кінопроцес іде на цифровому відео, без застарілої кіноплівки, потім на неї переводять тільки фільми для кінопрокату. Судіть самі, чи має новий директор досвід кіновиробництва. Але й це ще не все.
Хто зберігає наш фільмофонд?
Наша кіностудія має найбагатший фільмофонд, Київ навіть пропонував саме його оголосити національним надбанням. З 1919 року на Одеській кіностудії зняті десятки чудових фільмів, занесених і до світового рейтингу кінокультури. Господарем цього культурного багатства є кіностудія. Фільми минулих років і сьогодні затребувані глядачем, студія може продавати їх телеканалам.
Але, виявляється, студія – господар тільки на папері: самі фільми, так звані вихідні матеріали, перебувають у сховищах Білих Стовпів, у Росії. Не за тридев’ять земель, між іншим. Але чомусь ні в кого руки не доходили до конкретної справи, до можливості заробляти гроші на своїх же фільмах. Хто взявся за цю справу? Правильно – той, хто вміє і хоче працювати – компанія “Майбуття” на чолі з О. Неверко. Вони уклали договір з міністерством та студією про відновлення фільмів у Білих Стовпах та реалізації їх на телеканалах. Справа ця складна і потребує чималих грошових витрат. Відновлення одного фільму коштує близько 1,5 тисячі доларів. Де брати такі гроші? “Майбуття” за договором від реалізації фільмів одержує 35% (стандарт в Україні і Росії – 40%). Уклали такі самі договори про продаж в Україні фільмів колишніх кіностудій союзних республік – від Молдови до Прибалтики та Киргизстану.
Так О. Неверко опанувала ще один сучасний фах – дистриб’ютора. За 10 років глядачам повернули близько 150 прокатних картин і 93 серії телефільмів. Хіба не подякують їм одесити за можливість побачити на телеекрані шедеври нашої кіностудії – фільми “Весна на Зарічній вулиці”, “Воєнно-польовий роман”, “Місце зустрічі змінити не можна”, “Д’Артаньян і три мушкетери” та багато інших? Для Неверко ж це – нескінченні переїзди, поїзди, готелі, кіноринки, переговори, договори... Хіба не сором звинувачувати людину в тому, що вона працювала, а не чекала край моря погоди, як інші? Мусить бути соромно.
Хто вбачає перспективу?
Не запитував Ольгу Ярославівну, чому засновники компанії дали їй назву “Майбуття”. Вона вже здала там справи. Але воно гармонійно звучить на тлі жорстокої стагнації, у якій перебуває творчий колектив кіностудії. Воно означає вміння вбачати перспективу та працювати на це майбуття.
Призначення нового директора – не волюнтаристське рішення київських чиновників, як це заявляє опозиція. Ну, будьмо щирі самі перед собою: адже було оголошено конкурс бізнес-проектів на найближчі п’ять років, у ньому міг брати участь будь-хто, але свої проекти подали тільки чотири претенденти, а комісія визнала найкращою програму О. Неверко. Як вона мені сказала, зовсім не збиралася стати директором, просто хотіла висловити свою концепцію про розвиток держпідприємства “Одеська кіностудія” на 2004-2008 роки. І тому, що душа потерпає за студію, і тому, що є конкретні пропозиції.
Але тепер доводиться приймати велике та складне господарство кіностудії. На площі 5,7 га цей головний адміністративний будинок, на чотирьох поверхах якого розташовано також кімнати знімальних груп, приміщення монтажного, звукомонтажного цехів і цеху комбінованих зйомок. Це будинки основних цехів кіновиробництва – підготовки зйомок, декоративно-технічних споруд, операторський, освітлювальної техніки, гримувальний, обробки плівки, склади для збереження костюмів, реквізиту, меблів, а також допоміжні цехи – механічний, транспортний, котельня тощо. Це три знімальні павільйони – 540, 430 і 240 кв. м. На початок 90-х років рівень технічної устаткованості студії цілком відповідав вимогам технології кіновиробництва і міг забезпечити всім потрібним для знімання фільмів.
На жаль, сьогодні технічний стан будинків, споруд та інженерних мереж перебуває в жалюгідному стані - потрібен ремонт, устаткування деяких цехів морально застаріло - потрібне технічне переоснащення. Модернізація технічної бази, зрозуміло, коштує багато, а в жалюгідному бюджеті Мінкульту їх, звісно, немає. Чи це не катастрофа? Може, слушно вже поховали кіностудію?
Ось таке господарство приймає сьогодні Ольга Ярославівна. Вона, до речі, зовсім не збирається брати участь у тому похованні. Вона вважає, що плюсів Одеса має набагато більше, ніж мінусів. У мене на робочому столі лежить копія її програми. Ось, цитую, плюси: “професійні кадри, що ввібрали в себе багату творчу спадщину й неоціненний досвід кіновиробництва минулих років”, “географічне місце розташування кіностудії, розмаїтість ландшафту, Чорне море, архітектурні пам’ятки міста”, “порівняно невисокий за західним мірилом та за мірилом Росії рівень оплати професійних кадрів середньої ланки” тощо. Саме тому наше місто останніми роками обирали для зйомок кіношники Італії, Німеччини, Канади, США, Польщі, Росії.
Не заглиблюватимуся у викладені в програмі О. Неверко конкретні пропозиції, - що і як можна зробити, щоб корабель студії вийшов під усіма вітрилами на магістральний курс до майбуття. Так, у таблиці розбито по роках формування джерел власних доходів – від фільмів, знятих на держзамовлення, надання послуг тощо. Наприклад, прибуток від реалізації фільмофонду у 2004 році становитиме 540 тис. грн, а у 2008 – 2,7 млн грн – за рахунок продажу прав на тиражування відеокасет, дисків DVD, CD та продажу прав на телепоказування наших фільмів у країнах СНД. Планується також на місці актової зали відкрити загальнодоступний кінотеатр, що теж почне давати конкретний прибуток. У перспективі можливе і створення з допомогою інвесторів культурно-розважального комплексу “Голлівуд край Чорного моря”. Точно так само розбиті по роках витрати на утримання та розвиток підприємства.
Хто готовий працювати?
Слово честі, я не можу зрозуміти завзятого бажання зробити директором кіностудії режисера-постановника. Він може бути чудовим, талановитим майстром-творцем. Я взагалі вважаю, що професія режисера – найдивовижніша і та найскладніша з усіх творчих професій. Звичайно, за Союзу на вставлену в план картину давали добрі гроші. І режисер з оператором та художником міг гайнути для вибору натури на Сахалін або до Карелії, вирушити з експедицією хоч би й на Північний полюс. Актори на зйомки могли літати з найвіддаленіших міст і сіл. Якщо режисеру потрібно, могли для зйомок орендувати на тиждень білосніжний лайнер. Усе оплачувала студія. Нині інші часи, гроші треба заробляти, отже, рахують їх сьогодні інакше.
У нашому відділенні спілки я чув твердження, що вони самі можуть створити кіностудію. Годі вам, уявити собі режисера, що ухвалює рішення про заміну каналізаційних труб або реконструкцію електромереж, - мені важко. Кожний мусить займатися своєю справою. І всі разом – працювати над тим, щоб студійний корабель упевнено йшов обраним курсом, а не галсами через вітри, що задувають із різних боків. Це я обрав такий м’який образ замість тих, що чув від самих студійців – про партизанську війну, коли закладають на рейки міни, щоб пустити потяг супротивника під укіс, про гасло 1918 року – “Ні війни, ні миру” та інші. Може, досить ігор, що нагадують боротьбу за владу у Верховній Раді? Нове покоління хоче працювати, і працюватиме.
