Поздняя осень, грачи улетели,
Лес обнажился, поля опустели,
Только не сжата полоска одна…
Грустную думу наводит она.
Ці слова класика російської літератури Миколи Некрасова мені пригадались, коли весною побачила поле, що було поділене на смужки. У добрих господарів вже зійшли цукрові буряки, а в озимині міг сховатись заєць. А тут деякі нивки стояли ще неораними, були й такі, на яких стирчали стебла торішньої кукурудзи, а поміж дорідних пожухлих бур’янів вимолочене всіма вітрами, - сорго дивилась на те поле і дивувалась, бо ще кілька років тому на ньому збирали дорідну пшеницю. Що ж то з ним сталось? Що то за досліди тут проводяться? Як пояснили компетентні люди, ніхто нічого там не експерементує. То просто пайові наділи. Придивившись пильніше, зрозуміла, що на одному, досить таки великому, клині не збирали врожай не тільки торік, а й позаторік. Щоправда, тут все так заросло бур’янами, що з’ясувати, яка культура вирощувалась, було неможливо.
Дивилася я на ці занедбані наділи і думала: скільки поту на них пролито, скільки поколінь українців мріяли про свій шматок поля, скільки воювали за ту найсвятішу для селянина мету – свою земельку. І ось, нарешті, у 1992 році в Декреті Кабінету Міністрів України “Про приватизацію земельних ділянок” зазначено, що “земельні ділянки передаються громадянам України в приватну власність безплатно, одноразово, про що місцеві ради народних депутатів роблять позначку в паспорті або документі, що його замінює”.
Споконвічна мрія українського селянства здійснилась. Є земля. Є правова база для її одержання. Врешті-решт, є “Державний акт”, що засвідчує право приватної власності на землю. І ще є можливість вибору: хочеш – здавай в оренду, хочеш – створюй власне фермерське господарство. А маєш сили і бажання – відокремлюйся і господарюй сам.
Переважна більшість власників земельних паїв ввійшла зі своїми наділами у великі новостворені агроформування, інші здали в оренду. Чимало з них стали фермерами і вже досягли добрих результатів. Як от, наприклад, фермерське господарство “Основа-2” Любашівського району, де керівником Андрій Петрович Високий. Є й такі, що створили приватні господарства, і самі господарюють на своїй землі. Нерідко до перспективних приватників охоче здають в оренду свої паї й інші. Такі агроформування нині є у кожному районі. У Савранському – міцне господарство створив Микола Федорович Прокоф’єв, у Ширяївському - Віктор Федорович Маймаскул, Микола Йосипович Захар’єв.
Проте не всім усміхнулося щастя на своїй ниві. Адже, щоб обробити 2 - 3 або 5 гектарів поля необхідно мати техніку, сили знання, досвід. А у деяких власників земельних паїв, крім бажання бути самостійником, немає нічого. Є й такі, що виділились у одноосібні господарства, так би мовити, за компанію. “Сусід забрав свій пай, а я що, гірший?” – подумав Іван чи Петро і відокремився зі своєю землею. А що з нею робити, толком не знає. Нині в Любашівському районі, наприклад, 2035 одноосібників. Не хочу образити нічиїх хліборобських поривань, але факт є фактом, що частина таких наділів залишається без належного догляду. Пізно виорані. Сяк-так засіяні. Обробити не вистачило сил, а збирати начебто й нічого. Більше бур’яну, ніж збіжжя. І вийшло, як у того ж Некрасова:
Знал, для чего и пахал он, и сеял,
Да не по силам работу затеял.
Тож перш, ніж вирішувати долю свого земельного паю, треба все продумати, враховуючи свої можливості. Адже стати фермером, приватником чи одноосібником – це ще не ознака доброго господаря. У доброго господаря, справжнього хлібороба нивка нескошеною не залишається.
Савранський район
