Українській Повстанській Армії (УПА), що змагалася за незалежну Україну в 1944 – 1953 рр., у нашій вітчизняній історіографії присвячено багато наукових досліджень. Цю тему в останні роки активно розробляють і одеські історики професор Г. Гончарук і доцент О. Нагайцев. Зокрема, вони першими випустили оригінальну історіографічну працю “Українська Повстанська Армія в літературі та документах”, у якій докладно проаналізували українські та закордонні дослідження про УПА, видані в 1940 – 1990 рр., що грунтувалися на документальних джерелах трьох протиборчих сторін – радянської, нацистської й оунівської. Це був по суті прорив в історії цієї дуже складної проблеми, бо в радянський час література про УПА була представлена не в документах, а переважно суб’єктивними мемуарними творами. Цій темі Г. Гончарук і О. Нагайцев залишилися вірні й у своєму новому дослідженні, що недавно вийшло з друку у видавництві “Астропринт”, – монографії “Українські повстанці в радянських літературі й документах 1944 – 1953 років”. Книга складається з двох частин. У першій досліджується документальна основа мемуарів радянських партизанських керівників С. Ковпака, О. Сабурова, М. Наумова, О. Федорова, П. Вершигори, Д. Медвєдєва та ін. Про другу частину книги промовляє сама її назва – “Документи опору тоталітарному режиму”.
Підкреслимо, що при вивченні й оцінці партизанських мемуарів стосовно їхніх авторів – героїв Великої Вітчизняної війни, великих патріотів колишнього Радянського Союзу – збережено наукову коректність, такт і високу репутацію цих заслужених і досить відомих людей.
Документальний матеріал про повстанську боротьбу за незалежну Україну автори монографії показують по роках, напрямах і змінах у тактиці протиборства. При цьому важливо, що поряд з новими архівними матеріалами українських і російських фондів використані також недавно опубліковані джерела, що значно розширює границі об’єкта дослідження.
В одному з харківських видавництв роком раніше вийшла книжка групи авторів за досить виразною назвою – “Без строку давності”. У ній на основі вже спростованих звинувачень робиться спроба поширити частину на загальне – звинуватити в злочинах, чинених окупантами та їхніми тимчасовими союзниками, усіх, хто брав участь у русі за відродження української державності або співчував їм, притому незалежно – коїв чи не коїв він злочини. Цей прийом не новий – уся подібна література радянського періоду зображувала оунівців тільки в негативному плані; її автори, заперечуючи правомірність самої боротьби українського народу за незалежність своєї країни, як правило, не піклувалися про об’єктивність висвітлюваних подій.
Рецензована книга відрізняється від харківського варіанту викладу жорстокої боротьби на українській землі в середині ХХ століття тим, що її автори досліджують конкретну динаміку протиборства на базі реальних подій, багаторазово підтверджених документальними матеріалами. На відміну від позицій, що зжили себе, базуючись на старих радянських стереотипах стосовно повстанського руху, Г. Гончарук і О. Нагайцев виходять із правди історії – тієї міцної основи, на якій базуються сучасна вітчизняна наука і законодавство України.
Як відомо, у даний час визнаються винними тільки ті люди, злочини яких доведені судом і карані щодо сучасного законодавства. Тому автори цього дослідження пишуть про рядових учасників повстанського руху, обстоюють інтереси їхні, їхніх родин, пишуть про українських громадян, що співчували повстанцям і допомагали їм у справедливій боротьбі. Вони реабілітовані незалежною Україною, за яку вони змагалися й не шкодували ні сил, ні самого життя. Таких учасників повстанського руху переважна більшість.
У книзі поміщено підсумкову таблицю повстанської боротьби. У ній наводяться дані про людські втрати з обох сторін. Ці дані свідчать про незмірно величезні втрати з боку українських повстанців. Протягом десяти років боротьби Українська Повстанська Армія втратила убитими понад 121 тисячу бійців і командирів, понад 285 тис. чоловік були захоплені в полон нацистськими та радянськими військами, а також 115 тис. воїнів, що добровільно здалися радянській владі і опинилися в гулагівських концтаборах. Загалом понад півмільйона українських воїнів, що виборювали незалежність України, загинули або опинилися в руках ворога.
Автори особливу увагу приділяють дуже важливому принциповому питанню. У Законі України про реабілітацію учасники руху за незалежну Україну поміщені в різних статтях: ті, хто не коїв злочинів, – реабілітуються; ті ж, хто такі злочини чинив, не підлягають реабілітації, хоча й відбули за це покарання за судом. Відмінність нового документального дослідження саме й полягає в тому, що в ньому йдеться про ті десятки тисяч людей, які підлягали амністуванню та реабілітації; вони не коїли злочинів, перебуваючи в повстанських загонах як борці за незалежність своєї країни. А таких – переважна більшість. Щодо них несправедливими є звинувачення у співпраці з окупантами, пособництві, шпигунстві, зв’язках із закордонними розвідслужбами тощо.
Завершити цей огляд доцільно, на наш погляд, пославшись на деякі висновки авторів у заключній частині книги. “...Перемогою завершуючи Велику Вітчизняну війну, – пишуть вони, – тоталітарний режим Сталіна зіштовхнувся в Україні з сильною націоналістичною протидією в особі ОУН, УПА й УНРА, що зуміли в тяжких умовах окупації створити політичні й інші структури, багатотисячні військові формування, підготувати необхідні кадри для розгортання збройної боротьби за незалежну соборну Україну, одержати на це благословення помісної церкви, а також підтримку значної частини місцевого населення.
Проте цей національно-визвольний рух, прогресивний і демократичний, справедливий і політичний за своєю сутністю, був сприйнятий як реальна загроза багаторічному деспотичному режимові. Тому для його придушення сталінське керівництво кинуло регулярні урядові війська та каральні органи, а могутні засоби пропаганди – на дискредитацію ідеї самостійності України, звинувачуючи лідерів руху у зв’язках з окупантами і закордонними спецслужбами”.
Таким чином, ставивши метою державну незалежність України і порятунок свого народу від репресивного сталінського режиму, протиборство українських повстанських сил регулярним військам і союзним каральним органам СРСР, що мали величезний досвід репресивно-терористичної діяльності проти власного народу, було приречене; занадто нерівні сили протистояли в цій жорстокій боротьбі.
