Що спонукає художника братися за пензель? Кажуть, бажання бути співпричетним до великого служіння красі, потреба в самовираженні. Дехто вважає, що творчість допомогла їм сформувати себе як індивідуальність і в такий спосіб утвердитися в житті.
Валерій Сиров з цього приводу жартує, що все завдання живописця – брати потрібну фарбу і класти у потрібне місце. Судячи з того, що він учасник понад 30 виставок у нашій країні та за її межами, це йому вдається. У цьому переконують і його картини, представлені нещодавно глядачеві в музеї на Пушкінській, 13, в Одесі.
Експозиція така, що прямо з порога відвідувач зустрічається з розумним поглядом птаха. На нього дивиться сова з блакитними очима. Немов колір неба – стихії, що її народила, сконцентрований у їх феєричному блиску. Усього одна ця деталь. Але вона і надає сові того невловимого магічного змісту, який перетворює її зображення на портрет.
Взагалі для В.Сирова, як для художника, характерна робота з деталлю. Особливість тут не тільки у спостережливості і точності при передачі побаченого. Істотна вибірковість, з якою світ відкривається йому (а через нього і нам) у самобутньому образному ракурсі. Очевидно, у пошуку його автор і робить найважливішу роботу: він пізнає себе. Не завжди щасливого, аж ніяк не всіма шанованого й улюбленого, який не ганяється за престижем законодавця модних салонів, але – справжнього. Такого, який вже є!
Гадається, ця ж сила змушує дослідника на самоті іти до незвіданих просторів, альпініста – забиратися на безлюдну вершину.
Шукати себе за допомогою живопису – теж своєрідний екстрим: є ризик зустрітися з правдою: раптом виявишся не таким, яким завжди здавався собі. І тоді втратиш ґрунт під ногами, вилетівши з кола звичних уявлень.
Однак філігрань деталі у В. Сирова у крові. Він – виходець з родини професійних російських ювелірів. Народився Валерій у тихому селі Здемирово, що загубилося серед зелених просторів біля Красного-на-Волзі. По красних (святкових) днях округу наповнював передзвін православних дзвонів. Потім, після закінчення художньо-графічного факультету у Костромі, його надихала багатобарвна природа Далекого Сходу, де він працював викладачем у селищі Усть-Омчуг (під Магаданом). Цілком же він усвідомив себе готовим до самостійного творчого шляху під враженням краси Іпатіївського монастиря. Більшість його картин зберігають свіжість і прозорість того морозного повітря. Як хранителі часу стоять між оселями зимові дерева. Миром і благодаттю віє з полотна від села зі струмками білого диму над лазнями, крізь який поблискують золочені хрести.
У цілому, судячи з виставки, на якій представлено близько 60 картин, автор працює в багатьох жанрах. Він то глибоко ліричний, – осіннє листя на одному з полотен завмирає в падінні, як слово, сказане на вдиху. То серйозний, то схильний до містики, наприклад, таким виглядає написаний ним вовк чи усміхнена ворона.
Баламутливо задерикуваті його дідки і бабусі, представлені цілою серією картин. Це і «Масниця», і «Різдвяний сюрприз». Ось біля криниці сидить-думає рум'яний дідок у шапці, а перед ним лежить на снігу величезна «омелянова» щука. Начебто, розмовляють двоє: один представник від світу цього, другий – з таємничого царства риб. Але, головне, – розуміють один одного. Картини за розміром невеликі. Але це не заважає персонажам добре передати настрій легкої хитринки, коли мужичок не бреше, та собі щось має на думці, і його не проведеш. У ньому живе домовита мудрість сови.
Від усіх цих казкових диваків, бешкетливих розумників, розповідачів народних небилиць випромінюється відчуття веселої діловитості, забавного подиву, дружелюбності, нарешті, просто людяності. Це дивним чином веде нас у сферу сокровенного. І від цього все, що відбувається з ними, природно. Тому що – любо.
