Новела

Приїхав якось до мене в аул знайомий і каже:

– Слухай, Кериме, змуруй мені тамдир на мою сім’ю.

– А чому на сім’ю? Чи не дешевше було б і на сусіда? – порадив я.

Він помовчав і відповів:

– Розумієш, усе-таки два господарі на одну піч…

І я йому розповів стару туркменську притчу.

…Покохав юнак дівчину з дальнього аулу. І так палко, що до весілля зайшлося. От і відправили своїх ходаків батьки дівчини до аулу юнака, щоб мимохідь вивідати про репутацію майбутньої свекрухи і свекра, про численну нову рідню.

Ходили-ходили посланці нареченої… Рідня зачекалася. Як-не-як їхня улюблениця Гозель готується заміж.

Взяв слово, як і годиться, ходак найстарший за віком.

– Обійшли ми усі вулиці. Нікому не розповідали, чого ми ходимо. Але нашу Гозель не радимо віддавати заміж, – повідомив він свою думку і опустив голову.

Родичі перезирнулися. Але усе, як кажуть, стало на свої місця, коли яшулі роз’яснив, що в аулі менше осель, ніж тамдирів.

Замислився мій приятель. А я йому і кажу:

– І якби у мене була дочка, я її не віддав би до того аулу. Запам’ятай, якщо біля кожної оселі стоїть тамдир, в аулі немає ладу. У таких випадках кажуть, що сусіди живуть не в дружбі, а отже, і чурек, випечений там, із гірким присмаком.

Мій приятель довго мовчав, а потім сказав:

– Знаєш, я поки що утримаюся від тамдира. Піду, пораджуся із сусідом.

І пішов. А я далі ліпив із глини круглі, схожі на казани, наші грубки. Що не кажи, але чурек у них набагато смачніший, ніж заводський хліб. Моїх тамдирів в аулах і на околицях міст останнім часом стає все більше і більше. Отже, є свій, рідний, хліб. Щиро кажучи, з одного боку, радію, коли бачу ці товстопузі глиняні груби. А з другого… Адже що їх більше, то рідше люди спілкуються. З давніх пір повелося, що коли разом жінки печуть хліб, молодші навчаються у старших за віком. Особливо молоденькі господині. Яких тільки історій біля тамдира не почуєш. Нещодавно одну з них розповів мені той приятель, що прийшов уже із сусідом замовляти тамдир.

Це було, розповідав він, за давніх часів.

…Ще за дня супротивники хотіли здобути аул. Цілий день вони за ним спостерігали. Виявилося, що в цьому великому селищі було всього три тамдири. Це і вплинуло на рішення ворогів дати спокій аулу. Так вони здогадалися, що якщо там мало тамдирів, отже, аул – дружний. А якщо вже так, краще і не намагатися здобувати його.

Мій приятель пішов, а на мене нахлинули спогади… Так, у кожного туркмена в пам’яті залишився тамдир свого дитинства. Пам’ятаю, як ледве не з перших кроків ми, дітлахи, вважали за честь підносити бабусям стебла бавовнику, якими розмальовували грубки. Бувало, яскраве полум’я, що виривалося з середини тамдира, піднімалося вгору на декілька метрів. Радіючи, ми стрибали, щоб дотягнутися до широкого вогняного язика. А що вищий він, той жар, що осідає на дно тамдира, то відчутніший. А отже, і тісто швидше приставало до його розпалених внутрішніх глиняних стінок… І, як завжди, першим дозволялося покуштувати тільки-но спечений хліб малюкам. Ми його з задоволенням їли та обмірковували, із якого ж тамдира полум’я було вищим. Правда, до згоди рідко доходили, завжди сперечалися. Тамдир, як мати, годував і зігрівав. А головне – поєднував людей, яким на роду було написано жити у злагоді.

Що не кажи, а тамдир присутній у кожному туркменському роду. Тут змалку у майбутніх господинь домівок зароджуються терплячість і жіноча покірливість. Пекти чурек – це тільки на перший погляд просто. Насправді ж потрібна вправність і особлива любов до такого заняття. Недарма ж кажуть: за чуреком можна дізнатися навіть про вдачу тієї, що пекла його. Старі люди знають: якщо він тонкий, отже, господиня скупувата, а якщо пишний – добра.

…Помив я руки, щоб відпочити. Але, чесно кажучи, зустріч із приятелем не давала мені спокою. Скільки на моєму віку було тамдирів. Дивлюся на свої витвори і радію. А якось так розхвилювався, що серце защеміло. Проїжджаю якось по околиці одного із селищ і бачу напівзруйнований тамдир. Запитую, а де ж господар? Мені відповідають: старі померли, а молодь давно влаштувалася в місті.

Стоїть він, бідний, скособочений. Але ніхто його не руйнує. Тому що розвалити тамдир, за нашими туркменськими звичаями, – узяти на себе гріх… Так він і стоїть самотою, нагадує занедбаний пам’ятник… А люди, люди проходять повз нього, кланяючись йому, святому…

Тамдир– глиняна піч (туркмен.)

Яшулі– старійшина (туркмен.)