«Безглуздо говорити погано про минуле, коли сьогодення гірше, а майбутнього не видно».
З архіву І.П. Гайдаєнка
...Був мені сон. Бачу померлого батька – стурбованого, метушного. Він нічого не говорив, тільки безпомічно тягнув до мене свої руки.
Звичайно, вранці зразу поїхала на Друге християнське кладовище. Тут усе стало ясно. Чиясь окаянна рука безжалісно вирвала останню бронзову деталь пам’ятника Іванові Петровичу Гайдаєнку.
Надгробний медальйон, виконаний одеським скульптором Олександром Князиком – це все, що залишалося від прекрасного твору, колись виконаного цим художником. Горельєф вагою 65 кг був украдений відразу після відкриття монумента – до першої річниці смерті письменника 1995 року.
Іду по цвинтарній алеї. Вона – без перебільшення – може стати ще однією Алеєю слави – трудової й бойової слави Одеси кінця ХХ століття. Адже тут знайшли свій останній притулок наші земляки. І нехай вони не близькі мої родичі, але вони рідні наші, бо одесити. Їхня щоденна праця, шляхетні справи принесли нашому місту-героєві добру славу та популярність в усьому світі.
За що ж сьогодні «вдячні» нащадки знущаються з їхньої пам’яті?! За що поглумилися над пам’яттю генерала П.С. Дуканича, укравши його погруддя, Є.І. Стеценка – секретаря Одеського міськкому партії, розбивши монумент. Сьогодні друзі, соратники Євгена Івановича повернули копію пам’ятника на місце.
Як ніжно та дбайливо доглядав за могилою своєї рано померлої єдиної дочки наш незабутній одесит Борис Якович Литвак. Не пощадили варвари його батьківського серця, виламавши бронзову лаврову гілку та чашу. А яка мерзота урвала політ бронзової чайки, що вінчала пам’ятник начальникові Одеського порту Золотарьову. Не оминули вандали й пам’ятники заслуженому діячеві науки України, професорові Алейниковій, народному артистові України Михайлову, поетові, журналістові Довгоносу… Цей список можна продовжити.
Ще 19 років тому в Малиновському РВВС було відкрито, а потім припинено безперспективну кримінальну справу «за фактом викрадення бронзової деталі» могильного надгробка батька. Я писала листи до управління житлово-комунального господарства при Одеській міськраді ще задовго до скоєння злочину, коли побачила перші сліди бузувірства. Мені відповідали: «При комісійному обстеженні пам’ятника було встановлено, що на бронзовій табличці стели є сліди, які свідчать про спробу зняття таблички. Директорові Бережному дано вказівку посилити охорону нагробних споруд, особливо тих, що мають деталі з кольорових металів».
Пізніше, коли злочинцям вдалося зробити свою чорну справу і горельєф письменника вже знищили для переплавлення та здавання до скупівлі, до мене надійшов другий лист із управіння ЖКГ: «…повідомляємо, що спецпідприємством комунально-побутового обслуговування укладено договір із фірмою «Приватний детектив» для охорони нагробних споруд на 2-му Християнському кладовищі».
Договір укладено. А користі?
Ми не встигли вийти з «лихих» дев’яностих, а вже увійшли в ХХI століття та мріємо про Євросоюз. Саме час запитати: коли ж буде поставлено крапку в ганебних діях?
Хтось може мені заперечити: у країні війна, гинуть люди, а вона про якісь пам’ятники. То може, тому і ллється кров, що 24 роки народ із його сподіваннями й наболілими проблемами нікому не був потрібний. Жили всі як бовдури, «по понятіям». Ніколи було заглядати в глибини душ людських. Доїдали, докрадали все, що було залишено колишньою державою.
...Ми все далі живемо одним днем, немов до нас була непроглядна темрява, не було розвинутої країни України з її складною, але водночас цікавою долею. Буцімто століттями жили тут, як у пісні співається, «люди-дикуни», а пішовши в інший світ, не залишили й сліду на цій грішній землі.
Охопленим миттєвим революційним поривом, діячам легше все зруйнувати, опаскудити, затоптати, знищити, здійснивши «народний суд». Протест проти влади? Можливо. Але даруйте, скільки ще поколінь мусять упасти жертвою влади і протесту? Я вже не така молода. Чи встигну побачити щасливим народ України?
Валентина ГАЙДАЄНКО
