Зигзаги публічної свідомості

Найвищий суд аргентинської провінції Корр’єнтес затвердив вирок щодо довічного ув’язнення Данієлеві Альберто Алеґре, одному з обвинувачуваних у брутальному вбивстві дванадцятирічного Рамона Іґнасіо Ґонсалеса. Хлопця викрали, відтяли йому голову, а понівечену частину його тіла використали в ритуалі місцевої сатанинської секти. Це сталося вночі з 7-го на 8 жовтня 2006 року. У березні 2011 року сімох членів секти, причетних до цього злочину, було засуджено до довічного ув’язнення. На той час безпосередній виконавець убивства Данієль Алеґре – саме той, хто відтяв хлопцеві голову, – іще не був знайдений і затриманий. Але у травні того ж року злочинця таки впіймали. Прокурор зокрема порушив питання про те, як убивці вдавалося переховуватися протягом п’ятьох років. На думку юриста, без сторонньої фінансової та організаційної допомоги це було б неможливо. 

Тіло Рамона Іґнасіо Ґонсалеса було знайдене вранці 8 жовтня 2006 року. Голова була приставлена до лівого плеча. Їй бракувало очей, язика, носа, вух, частини шкіри з волоссям. Серед людей пішли чутки, що голову обгризли собаки. Але невдовзі експертиза показала, що органи були видалені ріжучим предметом. З самого тіла, перш ніж його викинули, було виточено всю кров. Слідство встановило, що Рамон, хлопчик із незаможної родини, був катований і вбитий як жертва так званому Панові Смерті.

З’ясуванню істини допомогло те, що за кілька місяців по пригоді заговорила Рамоніта, подружка вбитого, на два роки старша за нього. Вона розповіла дещо про секту та її ритуали. Дівчина здогадувалася, що насправді діється в тій спільноті, та підозрювала, що наступною жертвою стане вона. І з цих міркувань вирішила допомогти слідству, ставши головним свідком у справі обвинувачення дев’ятьох сектантів. 

Як прокоментував Хосе Міселі, директор тамтешнього Кабінету антропологічних досліджень, «ці люди заволоділи тілом хлопця і підкорили його дух шляхом страждання». А самі вони керувалися впливами ідей сатанізму, чорної магії, культів африканського походження та простонародних вірувань, як, зокрема, вшанування Пана Смерті.

У своєму нещодавньому звіті черниця-кармелітка Марта Пельйоні стверджує, що існує ціла низка подібних культів, які використовуються організованою мафією для різнобічної експлуатації людей, зокрема в торгівлі наркотиками та сексуальному насильстві над дітьми. Провадяться оргії, на яких ґвалтують немовлят. Закінчується все переважно смертю «використаних» дітей. Участь у цих «релігійних ритуалах» беруть люди заможні – з вищих класів суспільства, трапляються там і відомі політики. А молодь із неблагополучних верств населення вербується з перспективою виконання «службових функцій», зокрема й таких, які судилося виконати Рамонові. До речі, саме той аргумент, що Данієль Алеґре сам був не так активний керівник секти, як переважно вербувальник молоді, намагався використати в суді його адвокат. Воно й зрозуміло: адвокат мусить шукати бодай якихось зачіпок на полегшення долі підзахисного. В даному разі не помогло…

Але було б помилкою вважати, що вшанування смерті має своє коріння винятково у впливах екзотичних культур, так чи інакше поширених у Новому Світі. Слабує на такі речі й либонь чи не «найєвропейськіша» країна – Нідерланди. Свого часу ця земля дала світові класика аскетичної літератури Тому Кемпійського та стала місцем подвижництва героїні християнських чеснот Едіт Штайн. Але нині нові пріоритети – і героїнею Культури Смерті оголошено в публічному дискурсі душевнохвору Аурелію Брувер, яка привселюдно заявила про своє бажання померти з допомогою летальної ін’єкції, виконаної цілком легально в умовах медичного закладу. Тож її вчинок мав значення не лише індивідуального вибору, а й громадської пропаганди. Про це та про пригоду в Аргентині із сумом сповіщає інтернет-ресурс «Info Catolica».

Тут наявні парадоксальні зигзаги публічної свідомості: з одного боку, сучасна цивілізація всіляко приховує від людини тему смерті, розвертаючи увагу до численних «радощів життя» – так, мовби це життя триватиме вічно, з іншого ж боку, мовби компенсуючи цю інформаційну прогалину, дедалі ближче до «легального простору» підступають психічно вивихнуті способи ставлення до скінченності людського існування.

Выпуск: 

Схожі статті