7 січня 2004 р. виповнилося би 90 років з дня народження Івана Петровича ГАЙДАЄНКА.
Цю людину без перебільшення можна назвати легендарною. Ще у 1936 році у складі команди теплохода “Комсомол” він потрапив у полон, пройшов пекло іспанської в’язниці “Санта Марія”, не зламався, вижив, став дуже відомим письменником, багато років очолював Одеську письменницьку організацію та обласну раду миру.
Мужній профіль Івана Петровича ГАЙДАЄНКА, викарбуваний на гранітній меморіальній дошці на будинку по вулиці Пироговській, 1, де він жив і творив майже сорок років, звернений до моря. Море – його життя, доля і творчість. Воістину: “Если умру – стану волной, сердце свое вдаль унеся…”
Легенду Івана Гайдаєнка створила сама доля. Вона народилася з безодні людських бур, неприборканих пристрастей, любові та ненависті. Життя приготувало йому надзвичайно драматичні випробування, що вимагали напруження волі, нервів, ризику та характеру. І він з гідністю пройшов крізь них, не втративши віру у людяність, добро та порядність. А його життєдіяльність та енергія були воістину дивовижні.
Перо тоді пише добре, коли до чорнильниці додати й краплю своєї крові. У повній мірі це стосується і творчості Івана Гайдаєнка. Перегорніть тільки один його роман “Санта Марія” – про пекельний фашистський полон в Іспанії тридцять шостого і ви відчуєте – він написаний кров’ю авторського серця.
Девізом Гайдаєнка - було гасло “Жодного дня без рядка”. Його творчі задуми не будувалися на піску, він визнавав лише діловитість, не виносив базікання та порожнього красномовства. Умів зазирати у завтрашній день, відчував перспективу. Саме ці якості дозволили Іванові Гайдаєнку очолити Одеську письменницьку організацію, на капітанському містку якої перебував він багато років. І по праву цей період можна назвати одним із яскравих сторінок одеської літератури. Гайдаєнко вмів створювати атмосферу творчості, ініціативи, підтримки. На літературному небосхилі Одеси тоді засяяли творчі зірки Івана Рядченка, Юрія Трусова, Олександра Батрова, Євгена Бандуренка, Бориса Нечерди, Володимира Лясковського, Юрія Усиченка і багатьох інших талановитих письменників і поетів.
Зборознивши моря та океани, відвідавши багато гаваней світу, Гайдаєнко наповнив свої книги кипінням людських пристрастей, зустрічей та подій. І багатьох залучив до романтичного племені мореплавців. Його благословення благотворно вплинули не на одного літератора. За рекомендацією Гайдаєнка, мій батько здійснив разом з китобоями два нелегких походи до суворої Антарктики, збагативши свою творчість новими темами, барвами і сюжетами. Згодом поети Олександр Уваров та Ігор Невєров прийняли антарктичну естафету з рук Івана Петровича. “Морський вірус” не зміг обійти і його найближчого друга – поета Іван Рядченка, що зборознив чимало блакитних доріг. А в результаті – блискуча та прониклива лірика.
Тільки починали будувати Каховську ГЕС, іще не встигли вбити кілки для наметів на березі Дніпра, як “письменницький отаман” Гайдаєнко уже висадився із своїм десантом у засушливому степу, де мало хлюпотіти Каховське море. А в результаті – документальна книга “На каховському плацдармі”. Більшість повістей, оповідань, нарисів було написано Іваном Гайдаєнком на матеріалі власних спостережень і зустрічей з людьми різних країн та континентів.
Головний герой його книг – море. А герої його книг ніколи не повторюють одне одного. Це важливе достоїнство його прози. І море у його книгах – різне. У автора пильне око. Недарма у сорок першому морський піхотинець Гайдаєнко висаджувався з десантом під шаленим фашистським обстрілом на феодосійський берег.
Перечитуючи зараз книги Івана Гайдаєнка постійно відчуваєш нерв життя, реальність героїв та доль.
У своїх творах Гайдаєнко ніколи не застосовував літературної косметики, не намагався лакувати дійсність. На його сторінках можна зустріти і різко негативних персонажів – любителів чвар, наклепників, підлабузників, халтурщиків. Автор сміливо розвінчував ці пороки і в своїх книгах і в житті. Недарма, кожного дня біля його кабінету вишиковувалася черга, але не письменників звичайно, а просто тих, з кого глузували, хто зневажав закони – знахабнілі хабарники, махрові бюрократи, нечистоплотні дільці. Гайдаєнко відомий був в Одесі як глашатай справедливості. Критикував сміливо, незважаючи на чини та особи.
В його долі було чимало драматичних поворотів, в яких він завжди поводив себе сміливо та відкрито. В архівах свого батька, соратника і друга Гайдаєнка – письменника Володимира Лясковського, я знайшов цікаву згадку. Виявляється, ще у часи застою, він відправив до ЦК Компартії України докладний лист, висловлюючи свою стривоженість тим, що в Одесі йде планомірне закриття українських шкіл. Але цей сигнал нікого не стурбував. І Гайдаєнко рвався на трибуну партійного з’їзду відкрито виступити проти “політичних митрофанушок”, які посягнули на найсвятіше, що є в народі – на рідну мову. Але слова йому не дали. Він був єдиним на з’їзді, хто у бюлетені таємного голосування викреслив прізвище члена Політбюро, першого секретаря ЦК Компартії України. Ніхто б не здогадався з делегатів з’їзду, хто автор викреслення. А щоб нікого не підозрювали, не шукали, не притягали до розправи, він з розмахом і жирно вивів авторучкою на бюлетені – Іван Гайдаєнко.
Він був завжди такий – сміливий, непримиренний, поривний до бою. Мало хто знає, скільки сил та енергії було віддано Гайдаєнком, щоб реабілітувати чесне ім’я дуже хороброго підводника – Олександра Маринеска, якого Гітлер оголосив “своїм особистим ворогом номер один”. Шляхетні старання Гайдаєнка увінчалися успіхом – Маринеско став Героєм Радянського Союзу.
Палац моряків поряд з Потьомкінськими сходами, поблизу завітного Дюка – це частинка біографії Івана Гайдаєнка. Звідси у тридцять шостому, під марші духового оркестру, вихованець морехідного училища вирушав у фатальний іспанський рейс.
І проводжали в останню путь Івана Петровича з Палацу моряків…
Воістину, на письменницькому небосхилі Чорномор’я – це була Зірка першої величини. Він писав у своїх книгах, що душі померлих моряків поселяються у чайках, які ширяють гордо над пінистою хвилею.
Це теж Легенда. Романтична, як і його романтична Доля.
