Минуло 350 літ відтоді, як у січні 1654 року відбулася загальна рада козацького війська, скликана гетьманом Богданом Хмельницьким у місті Переяславі (нині Переяслав-Хмельницький Київської області). У раді взяли участь генеральна старшина, полковники, представники духовенства, посольство московського царя Олексія Михайловича. Високе зібрання мало зробити історичний вибір – з ким бути знесиленій народно-визвольною війною українській землі далі. Сьогодні по-різному трактуються рішення Переяславської Ради, визначальну роль у прийнятті яких зіграв Зиновій-Богдан Хмельницький.
Віддаючи належне цій визначній постаті, письменник Проспер Меріме так характеризує його у своєму історичному нарисі “Богдан Хмельницький”: “Обраний проводирем малого народу, оточеного могутніми сусідами, той чоловік присвятив усе своє життя боротьбі за його незалежність. Він спритно сіяв розбрат у стані ворогів, зміцнював єдність керованих ним полків, був безстрашним воїном, глибокодумним політиком, розважним при перемогах, стійким і непохитним при невдачах”.
Документи донесли до наших часів промову Хмельницького на відкритті Переяславської Ради. Він, зокрема, сказав: “Панове полковники, старшини, воїни Запорізького війська і всі православні християни! Думаю, ви розумієте, що ми не можемо більше жити без покровителя. Зібрав вас усіх тут, щоб ви обрали одного з чотирьох, яких вам назву. Перший – султан, та це бусурман, ви знаєте, якого лиха зазнають християни у його краї. Другий – це кримський хан, також бусурман. З необхідності ми погодилися на його дружбу і не раз у цьому самі каялися. Третім є король польський, та, гадаю, марно вам нагадувати все те, чого ми зазнали під владою тих панів, які пса краще поважали, ніж наш православний люд. І врешті, останній – це великий цар східний, який разом з нами сповідує православну віру. З Московією ми є однією церквою, одним тілом, головою якого є Ісус Христос. Той великий князь зглянувся на наші просьби, прийняв нас своїм царським серцем. А хто не хоче йому коритися, хай іде звідсіль, дорога вільна”.
Значною більшістю голосів козацька рада підтримала таке рішення гетьмана і затвердила договір, точніше, конвенцію, скріплену згодою московського монарха. В основних пунктах говорилося, що зберігаються воля та привілеї Запорізького війська, підтверджені Зборівською угодою, так само, як і право обирати гетьмана, призначати інші виборні посади й використовувати оренди для потреб Запорізького війська та місцевого самоврядування. Україна брала на себе обов’язок підтримувати царя у війнах, а він, зі свого боку, обіцяв захищати її від будь-якого ворога. Чисельність Запорізького війська мала складати 60 тисяч козаків, зареєстрованих стараннями гетьмана.
Договір, або конвенція, уточнювала межі території України. Козацькі володіння обіймали Київське воєводство, Поділля і частину Волині.
Одне лише питання не вдалося вирішити до кінця. Гетьман просив для Запорізького війська права приймати чужоземних послів, що завжди йому дозволялося раніше. За те зобов’язувався інформувати царя про всі дипломатичні зносини, які підтримуватиме. Цар погодився, однак застерігав, що козаки можуть приймати лише послів із законними пропозиціями, а кожного, хто наважиться нав’язати переговори, які суперечать його інтересам, заарештують і передадуть у руки царя. І нарешті – ніколи не прийматимуть (хіба що за його прямою згодою) послів польського короля та Порти.
Жоден з пунктів конвенції не викликав у козацької громади заперечень. Однак кілька полковників, з-поміж яких і герой війни 1648 – 1654 років Іван Богун та козаки з берегів Бугу, відмовилися присягати на вірність новому покровителю. А кошовий Іван Сірко пішов ще далі: склав свої повноваження і поселився на Запорізькій Січі, що продовжувала існувати як маленька республіка на Хортиці.
Автор виданої в Бразилії Української Малої Енциклопедії Є. Онацький стверджує, що після смерті Богдана Хмельницького текст конвенції було сфальсифіковано російським посольством. Воно змінило зміст документа, перетворивши його в якесь “покірне прохання царської милості”.
Як би там не було, а наступні московські правителі поступово забували про юридичну суть документа, схваленого Переяславською Радою, все далі й далі відходячи від його положень, аж до знищення козацьких привілеїв і Запорізької Січі.
