Сергій Михайлович Бурлаченко про голодомор 1932-1933 розповідає таке:
- Хазяї з голоду пухли!
Тобто люди сильні, моторні, такі, що раніше вміли примудрятися і пристосовуватися до радянської влади, і ті не змогли забезпечити себе навіть їжею.
- Влітку 1933-го хліб стояв ось такий, по пояс, - показує на собі, - його стали збирати, вивозити з села. Зерно кудись зникло.
Для хлопчика десяти років, стільки йому тоді було, здавалося неможливим те, що зерно потрапляло не до домашньої комори, а до незнайомих і незрозумілих йому заготівель. Проте надзвичайно переконливим був плакат, що з’явився у ті дні. На ньому було намальовано людину злодійської зовнішності, що рвала колоски. Підпис був такий: “Злодій іде”. Сергійко, як і його однолітки, усвідомив, що Костянтинівку суворо попередили: будете продовжувати тягати хліб з поля, підбирати залишки після його збирання, чим у селі займався кожний, станете ворогами влади. Бачив, що Костянтинівка не злякалася. Три господарі вирили ями, обклали їх житньою соломою і засипали зерном, замаскували. Селяни знали, де знаходяться хлібні схованки, але не розповідали про свої запаси пошуковцям. Один з людей, як їх називали, “з щупами” (Сергій Михайлович пам’ятає його прізвище, але не радить публікувати заради нащадків експропріатора, які, вважає, не заслуговують на те, щоб про рід пішла чорна слава) під час розшуку додумався до того, що став перевіряти вміст екскрементів. Мовляв, стане зрозуміло по відходах, чим людина харчувалася. Метод виправдав себе: завзятий пошуковець виявив неперетравлені шлунком зерна пшениці. Таким чином вийшов на господарів однієї із втаємничених ям. Її розкрили, зміст вигребли та вивезли. Господарів покарали. Проте дві інші вдалося зберегти. З них годувалося усе село.
- Нас же, - розповідає Бурлаченко про свою родину, - врятувала мати Аксюта Олексіївна, - вона працювала куховаркою у колгоспі “Нове життя”, варила юшку. Колгоспникам видавали по черпаку на людину як платню за робочий день. Щось від латури перепадало і дітям куховарки.
В інших родинах рятували дітей молоком, зберігши корів. Сіно було – адже рік був урожайним. У кого вистачало сил – заготував трави. Однак дорослих не вдалося вберегти від наглої смерті. Бурлаченко пам’ятає, як на ходу померла, переходячи кладку, місцева німкеня Узельман.
Сергій Михайлович наполегливо повторює, що голод був організований владою. На доказ наводить ще один приклад, але уже з 1937 року. Тоді нива розщедрилася – сільгоспартіль змогла виплатити на трудодень рекордну кількість зерна – три кілограми. За це голову “дядька Котю” (Костянтина) Гашенка, бухгалтера Григорія Помазана, колгоспного активіста Гаврила Зайченка заарештували і судили рішенням трійки НКВС. “Як забрали – так і до цих пір”.
- Я не боюся про це казати, ні грама не боюся, - повторює Сергій Михайлович, розпалюючись, - я стільки перемучився, наша родина – буду мовчати?! Ні-і! –Потім, заспокоївшись, додає: “Хіба влада переміниться – так я уже старий”.
