Повернувшись із берегів туманного Альбіону до рідної Одеси, Оперний театр розпочав досить незвичайну акцію – ознайомив нашу публіку з гастрольним варіантом своїх вистав: “Мадам Баттерфляй” Пуччіні та вердіївський “Риголетто” були показані в тому вигляді, як вони йшли на сценах Великої Британії.
За три місяці оперна трупа (вірніше, частина її – близько 90 чоловік) проїхала безліч міст і сіл в Уельсі, Шотландії, Англії, Північній Ірландії і показала 84 вистави, що їх відвідали понад сто тисяч чоловік.
Що ж побачили та почули британці? Судячи з відгуків тамтешньої преси, – чудові хор і оркестр (диригували Ярема Скибинський, киянин Віктор Плоскина та Джордже Станчу з Румунії), італійську мову опер (яка, як і більшості наших глядачів, залишилася їм незрозумілою), чудових одеських солістів Ларису Зуєнко та Руслана Зиневича, які заслужили найвищих компліментів, і запрошених сторонніх співаків – американську кореянку Розу Лі Томас у ролі Чіо-чіо-сан та кишинівця Володимира Драгоша – Риголетто.
Чимало вразили уяву британців “живі” фонтани з живими рибками в “Баттерфляй” і, звичайно ж, родзинка гастролей – “сцени з оголеною натурою” (саме так значилося в програмці) у “Риголетто”.
Чоловіча частина англійських рецензентів дружно відзначила, що “герлз”, які з’являлися на підмостках в одягу Єви, були красунями (extra pretty!) і мали добре розвинуті форми. Втім, спохопившись, вони тут-таки констатували, що опера Верді навряд чи таких речей потребує, і висловлювали сподівання, що на наступні гастролі нашого театру цієї осені, коли він повезе до Англії “Тоску”, “Паяців” і “Сільську честь”, усе минеться без таких відвертих сцен. Сподіваймося цього й ми...
А поки що повернімося до скандалезних герлз із “Риголетто”. В експортній версії вистави вони з’являються двічі, у першій та третій картинах, і безперервно кружляють навколо Герцога. Під час його знаменитої балади вони пестять його з витонченістю досвідчених жриць кохання. Поступово пристрасті розпалюються, і справа доходить уже до наслідування еротичного масажу...
Втім, чекаймо! Який стосунок має все це до опери Верді? Та жоднісінького – адже ані історично, ані образно, ані художньо ці сцени ніяк не виправдані. До того ж вони цілком випадають зі стилістики вистави, зробленої колись режисером Семеном Штейном і сценографом Наталією Бевзенко-Зінкіною в суто реалістичній манері, тобто цілком відповідно до історичних реалій. А в Мантуї XVI століття (саме там розгортається дія “Риголетто”), гадаю, невимовно вразилися б, побачивши на придворному балі з його найсуворішим етикетом дам (як би це сказати м’якіше?), ну... не цілком одягнених. В Італії того часу це мало б вигляд “ляпаса громадському смакові” – і набагато хльосткішим, ніж здається нам сьогодні...
Втім, міркувати про безглуздя та брак смаку у “сценах з оголеною натурою” можна було б нескінченно. Але чи варто? Адже до мистецтва це не має геть жодного стосунку. Незграбний трюк англійського антрепренера Эллен Кент (а саме вона була ініціатором і натхненником горезвісних “ню”) лежить у сфері зовсім іншій – комерційній. Керуючись цілком меркантильними міркуваннями, власниця компанії “Опера інтернешнл” зробила Одеський театр своїм заручником, бо наявність “сунички” було поставлено умовою контракту – принизливого та кабального.
Чому театр погодився на це? По-перше, він скутий зобов’язаннями п’ятирічного договору. А по-друге... Досить лише раз переступити поріг нашої опери, щоб зрозуміти весь ступінь пустки та злиднів, що панують у цьому будинку. І щоб виборсатися з нескінченного животіння, театр має зараз лише єдиний шанс – гастролі, бодай і з примусовою “суничкою”...
Але, істинно, лихо не без добра: сумний інцидент із “оголеною натурою” не вартий би був і аглицького пенні, якщо б не оголив (даруйте мимовільний каламбур!) не тільки чарівні дівочі тіла, але й зяючі рани нашого багатостраждального театру, зі злостивої волі відданого на наругу.
На жаль, до ран цих ми за багато років притерпілися – як звикають до хронічної, тривалої хвороби... І струс скандального поголосу виявився мимовільним приводом іще раз повернутися до теми, що вже налипла на зубах, до теми, що давно стала притчею во язицех – до порятунку нашого Оперного театру.
Як відомо, в опері, крім амплуа лиходіїв, існують і добрі герої – лицарі. За такого мені вбачається губернатор (нехай вибачать мені таку вільну алегорію) Сергій Гриневецький, який мужньо взяв на себе важенний тягар відповідальності за долю театру.
Але справа порятунку Опери, - я певна, - мусить стати справою честі кожного одесита. Звичайно, такі заклики вже не раз жбурлялися в маси. Були і збирання пожертвувань, і численні статті у пресі, і концерти на подяку спонсорам... Але зараз, на останньому етапі реконструкції театру, на фінішній прямій, цим акціям належить відродитися з новою силою та набути нових обрисів.
Насамперед, збирання пожертвувань мусить стати гласним і адресним. Не можу не згадати, як під час будівництва чудової Бухарестської філармонії – Атенеума – мешканці румунської столиці висунули гасло: “Un leu pentru Ateneu” – і кожний (кожен!) городянин віддав свій лей на спорудження храму муз, напевне знаючи при цьому, куди, на які роботи, піде його трудова копійка.
Є, на щастя, люди в нашому місті, що готові позичити суми значно більші, ніж один лей (читай: одна гривня). Але створення Піклувальної ради при Оперному театрі дотепер чомусь залишається у сфері добрих побажань. На мій погляд, така рада має бути безумовно міжнародною – як, скажімо, Клуб друзів Маріїнського театру, очолюваний Пласидо Домінго. І невже хтось із колишніх вихованців нашої консерваторії, нині визнаних світил світової оперної сцени, – Марія Гулегіна, Людмила Шемчук або Дмитро Харитонов – відмовився б від такої почесної місії – очолити міжнародний фонд порятунку Одеської опери?..
А як чудово було б проводити спеціальні телемарафони і, головне, – благодійні бали та концерти в самій Опері! І згодом людям заможним стало б зрозуміло, що участь у таких акціях набагато цікавіша та престижніша, ніж “пускання лебедів” у якомусь собі нічному клубі.
Це мені спало на думку на святковому концерті на честь старого Нового року, коли солісти нашого театру в холодній, понівеченій залі з’явилися на сцені в такій пишноті, ніби все відбувалося на балі у Віденській опері, а не в її нещасливій сестрі – Опері одеській…
Колись, у золоту пору Одеси, наші предки спорудили театр, гідний цього міста. Нам випало на долю довести, що місто гідне свого Театру.
