Так називає своїх маленьких вихованців головний лікар Білгород-Дністровського спеціалізованого Будинку дитини Тетяна Дзюбенко. Відібрані у батьків-алкоголіків, знайдені в підвалах та на вокзалах малята, імена, прізвища та вік яких невідомі, одержують шанс на нормальне, сите і радісне життя. Життя, де є не лише ласкаві тітоньки з Будинку дитини, але і добрі люди, яких тут називають просто: наші родичі.
Їхні машини приїхали до Білгорода-Дністровського, незважаючи на всі природні катаклізми. Скасувати поїздку було неможливо: адже їх тут чекали 135 малят, які вже встигли звикнути до цих турботливих людей – співробітників обласного управління юстиції.
- Наша дружба розпочалася у 1999 році, - розповідає Тетяна Дзюбенко. – Саме тоді ми довідалися, що в нас з'явилися нові шефи.
Словосполучення “нові шефи” потребує пояснення. Над Будинком дитини шефствувало велике підприємство. Гарні, гідні люди. До свят привозили пакунки з цукерками, вручали і їхали. До наступних свят. Але ж життя в Будинку дитини триває щодня, а не від свята до свята. І проблеми, відповідно, виникають щодня. Тому-то зустріч з новими шефами і стала такою несподіваною для всього колективу Будинку дитини.
- Вони задарували нас ліжечками, іграшками, навчальними посібниками, - згадує Тетяна Дзюбенко. – Довго розпитували про проблеми. А прощаючись, залишили номери телефонів і сказали: “Усі ваші проблеми будемо вирішувати...”
Це не було голослівною обіцянкою. Адже лише довідавшись, хто їх підшефні, співробітники управління юстиції зрозуміли, з якою кількістю проблем керівництву Будинку дитини доводиться стикатися постійно.
І ліжечка, які начальник управління Микола Лісогоров розшукував у полишених дитячих садках, на заводах, замовляв у приватних цехах, були вирішенням лише однієї з численних проблем.
Наприкінці 2002 року завдяки управлінню юстиції вдалося, без гучних слів, врятувати дітей Будинку дитини.
- Тоді через нерівномірне фінансування в листопаді – грудні на харчування одного маляти ми могли виділити не більш однієї гривні при необхідних 5-6. Але ж ще дуже потрібні мило, пелюшки та багато чого іншого, - згадує Тетяна Дзюбенко. – І тоді я кинулася по допомогу до управління юстиції.
Тетяну зрозуміли з півслова: адже ціна кожної години зволікання – життя дітей, більшість з який дуже хворі. Гроші, що надійшли від нотаріальних контор міста й області, допомогли протриматися (і дуже гідно) до одержання державних коштів.
Нотаріуси переказують гроші Будинку дитини досі. Лише торік ці суми становили понад двадцять тисяч гривень. Нотаріусів Криворотенко, Слатву, Зезик, Филимонову, Похиленко, Панченко та багатьох інших співробітники Будинку дитини ніколи не бачили в обличчя і знають їх лише за прізвищами на банківських переказах, але щодня моляться Богу за цих добрих людей...
Здавалося б, вистачить і такої серйозної фінансової допомоги. Але все частіше й частіше курсують між Білгородом-Дністровським та Одесою автомобілі обласного управління юстиції. Ось і зараз – величезні тюки подарунків (95 подушок, 34 пари кросівок, 139 пар тапочок, 28 пар черевиків, сотні м'яких іграшок, десятки кілограмів прального порошку дуже знадобилися.
- Для того, щоб зрозуміти, чому ми допомагаємо цим дітям, потрібно просто побачити їх, - говорить заступник начальника обласного управління юстиції Андрій Сєдов.
…Чарівні малята щосили тягнуться до гостей, розглядають нові іграшки. Дивлячись на них, і не скажеш, що більшість з них надійшли сюди виснажені, із серйозною фізичною та психологічною недорозвинутістю, зі страшними хворобами. Їх тут лікують, навчають, і, що найголовніше, дуже люблять. Адже саме любові вони були позбавлені у своєму колишньому, такому жахливому житті.
Знайдений на вулиці чарівний пухлощокий улюбленець всіх вихователів Максимко за отриманою інформацією – півторарічний. Однак судмедекспертиза встановила приблизний вік маляти – близько трьох років. Він винятково контактний, легко запам'ятовує слова й імена, весело сміється. Але ж вижив дивом, міг і загинути, і замерзнути на тій вулиці, де його знайшли. Зараз залишилося лише дочекатися тих добрих людей, які візьмуть його у родину. Подібна доля в багатьох інших вихованців Будинку дитини.
- Ми бачимо, що тут про малят піклуються, лікують. Їх із задоволенням усиновляють і удочеряють. Сподіваюся, що настане той день, коли всі кинуті малята знайдуть родину. А поки що... Їх рятує держава, а допомагали і допомагатимемо ми, вважаючи це своїм моральним обов’язком, - говорить Андрій Сєдов.
