Зазвичай відзначають ювілеї видатних діячів культури, науки, техніки. Мені хочеться згадати про скромну людину – білетера Ганну Петрівну ІГОШИНУ, яка самовіддано пропрацювала в Одеському оперному шість десятиліть. А приводом для спогадів стало сторіччя від дня її народження.
Першим прийшов до театру її чоловік Микола Андрійович, що працював тут і білетером, і касиром, і керівником мімічного ансамблю. У березні 1925 року, після пожежі, він залучив Ганну до прибирання театрального приміщення. У Ганни Петрівни зберігся унікальний знімок: сцена на ранок після пожежі – залізна завіса, що здулася, робітники, внизу фотознімка людина в шинелі з цигаркою в зубах. Це Микола Андрійович. Втім, я ще повернуся до цього знімка.
Постійно працювати в театрі Ганна Петрівна почала в 1932 році. Починала білетером галереї. Все життя пишалася, що застала, як вона казала, “гайдука самого Маразлі: коли в того похитнулося здоров’я, міський голова влаштував його на роботу до театру, а було це саме при відкритті будинку в 1887 р.”. Ось такий разючий “зв’язок часів”, мені випало спілкуватися з людиною, яка знала того, хто був присутній на відкритті будинку! До речі, колишній гайдук пропрацював у театрі понад сорок років, стільки ж і чоловік Ганни Петрівни.
З роками місце її роботи посувалося вниз, поки вона не зайняла “посаду”... протеже Маразлі – перші ряди правої частини партеру. Ось такий збіг. Вона була суворим охоронцем порядку. Вміла прибрати з зайнятих чужих місць найнахабніших. Робила це майже безшумно, щоб, не дай Боже, не перешкодити виконавцям. Деякі люди її побоювалися. Багато хто ставився з повагою до “Ганнусі”, як її прозвали в театрі. Вона добре зналася на мистецтві. Не маючи фахової освіти, чітко відрізняла “що добре і що погано”. Ненавиділа халтуру, зневажала непрофесійність.
Я, як і багато хто з “театральних фанатів”, теж із часом “опускався” з галереї, де минули юність і молодість, донизу, заводячи знайомства з білетерами лож, партеру. Ганна Петрівна удостоювала прихильності небагатьох. Мені поталанило. Одержуючи мізерну зарплату, вона ніколи не брала з мене грошей (і вимагала, щоб я не розраховувався на вході: “Кажіть, що йдете до мене”). Мої заперечення відбивала приблизно так: ми ж обоє любимо мистецтво опери.
В разі аншлагів часто саджала мене на “постійне місце” доктора медичних наук А.М. Сигала, який понад півстоліття безкоштовно лікував артистів (він був освіченим музикантом: диригував оперою “Садко”, симфонічними концертами, був серед засновників Одеського філармонічного товариства; шанувальник Р.М. Сергієнко, він майже не пропускав вистав “Манон Леско” з її участю). Був і запасний варіант – місця працівників “особливого призначення”. Після третього дзвінка Ганна Петрівна запрошувала мене, що стояв чекаючи за портьєрою бічного входу до партеру, сісти на вільне місце.
Ми часто розмовляли про театр. Особливо мені були цікаві її розповіді про роботу в роки війни, під час окупації, про що десятиліттями не тільки не писали, але навіть говорити побоювалися. Зокрема, вона розповіла про бомбу, що пробила стелю над “царськими” сходами: ця бомба... була радянською: її загубив льотчик під час повітряного бою, але про це не можна було говорити вголос. Каюся, я спершу не повірив її словам і лише через багато років ризикнув опублікувати свідчення різних людей, що працювали в театрі в роки війни. Ганна Петрівна була людиною віруючою, але прорадянськи налаштованою. Якось, озирнувшись, сказала: “А за румунів був порядок: сходи швидко відновили, зарплату вчасно платили, подарунки до свят давали”. І замовкла, до цієї теми ми більше не поверталися.
У нас загалом склалися довірчі взаємини. Вона не раз розповідала про свої сімейні проблеми. Болем озивалися в її серці театральні нелади. Пам’ятаю не один раз повторені її слова: “Як мені прикро буває, коли глядачі висловлюють справедливе обурення”. Якби це чули наші начальники. Перед начальством не плазувала, була з ним стримано коректна. Мала почуття власної гідності.
З особливою повагою ставилася до ветеранів. Мені запам’яталося, як вона один раз розшукала співачку А. Жуковську, примадонну довоєнних років, що скромно присіла в останніх рядах партеру, привела її до “своїх володінь”, посадила. Мені сказала: “Яка це була Аїда, Тоска, Турандот! Ви таких не чули”.
Після того, як я опублікував критичну статтю про роботу театру, адміністрація мене “піддала анафемі”. Казали, що парторг навіть мав геніальну ідею – “не пускати його до театру!”. Всупереч моїм побоюванням, Ганна Петрівна не боялася далі зі мною спілкуватися, статтю схвалила і навіть подарувала мені згадану фотографію, назвавши у своєму автографі мене “Захисником Опери” (обидва слова з великої літери). Це було дуже приємно. Зберігаю її автограф, як і утішні для мене автографи з добрими словами Фаїни Раневської, Зари Долуханової, Тетяни Шмиги, наприклад.
Запам’яталася розповідь Ганни Петрівни про першу театральну завісу роботи Лефлера, яку їй випало побачити. На ній були зображені сцени з “Руслана і Людмили”, до речі, першої опери, яку вона почула. З особливим хвилюванням слухав її розповіді про бомбування, про те, як носила воду з порту зенітницям, що охороняли театр на даху. Про улюблених артистів. Таких у неї було багато. Першим називала Миколу Петровича Савченка, учня Собінова, Петрова, Станіславського. З молодих виділяла Наталку Ютеш: “Яка музична, щира, ввічлива, як і її педагог Аліса Джамагорцян”.
Мені приємно, що ми з нею знялися у фільмі про Одеський оперний. Її запросили як найстаршого працівника, мене з дружиною – як театралів (нас, зрозуміло, з ініціативи авторів фільму). Зі смутком переглядаю його, згадуючи Ганнусю, бесіди з нею.
Вона була непростою людиною. Не всі її любили. Майже усі поважали, як віддану справі людину. Приємно згадати таку деталь. Вистави починалися о 8-й вечора, закінчувалися нерідко близько півночі, коли йти додому було лячно. Часто Ганнусю проводжав до воріт запеклий театрал, робітник-швейник Михайло Сорокін. Я побував у неї вдома лише один раз, коли вона передала мені зошита свого чоловіка, де той змальовував життя театру в середині двадцятих і на початку сорокових років. У них дуже цінна для історії інформація. Запам’яталося, що жила вона дуже бідно. Не мала вбрань, але формений службовий костюм незмінно доповнювався білим комірцем...
Я був знайомий із її сином Олександром, танцівником і лібретистом. В Одесі, Києві, Донецьку йшли його балети, залишилися нереалізованими лібрето двох опер і задум музичної вистави про наше місто. Його син Микола став художником-оформлювачем, працював і в оперному театрі. Ганна Петрівна любила Сашка і Миколку, пишалася ними. Така от театральна династія – батько, мати, син, онук.
З роками почалися хвороби, недуги, але вона стоїчно приходила на роботу, без якої не мислила життя. Її перевели до закулісної частини (може, це було справедливо: тоді їй йшов 88-й рік), а потім і зовсім “вивели на пенсію”. Для неї це стало катастрофою, вона почала швидко “здавати”. Якось її привезли до театру. Вона плакала. Очі блищали від прикрої радості та сліз. Не забуду, як ми мовчки стояли в партері, будь-які слова були марні... Невдовзі її не стало... Вона пішла з життя на 90-му році.
І сьогодні, через понад десятиліття, її вдячно згадують старі театрали. Для них вона - один із символів театру. Хай триватиме далі світла пам’ять про справжнього служителя театру. Театру, якому було присвячене життя.
