104-літня бабуся Юхимія зустріла нас, сидячи на ліжку, запитанням:
— А хто це прийшов?
Далі розмова потекла, як пісня про життя: трохи суму, трохи гумору — так і впліталися дні за днями, роки за роками у життєвий вінок Юхимії Василівни Левицької. А було воно багатим на події, бо ж недарма у народі кажуть, що на віку, як на довгій ниві, всього буває. Тож повела нас бабуся крутими стежками та перелогами свого дитинства, отроцтва, юності.
Школа дала сільській дівчині міцні ази науки. Юхимія ловила "на льоту" всі премудрості навчання. А природна цупка пам'ять відкладала на свої полички корисний матеріал, який допоміг їй у становленні особистості. Тривалий час працювала завідуючою яслями, пізніше — нянечкою, була народним засідателем Кодимського районного суду.
Зазнала вона і нелегкого хлібу нормовиці, коли зранку до ночі працювала на колгоспному полі. Але саме ця робота і допомогла їй вижити у лихоліття голодомору. Бо колгоспникам по-праву належала тарілка кулішу, яка давала сили Юхимії жити, приносити якийсь харч і членам великої родини (їх у батьків було п'ятеро). І може в тому, що й нині з великої родини Муканів живі і здорові, крім неї, ще три сестри — 1916, 1918 та 1925 років народження, є і її заслуга?
Долею власних сімох дітей, Юхимії Левицької, фатум розпорядився по-своєму: уцілів тільки син Іван, сім'я якого живе в с. Будеї, Кодимського району і доглядає бабцю Юхимію на схилі її літ.
— Мамі треба віддати належне, — каже Іван Тарасович, — вона у нас працьовита. У молоді роки була "стахановкою", її добре знали і шанували у районі та й в області. І красунею була.
Та що там згадувати про літа молодії, коли навіть ще два роки тому, бабуся Юхимія сама поралася по господарству, працювала на городі. А коли сину стало нелегко навідуватись до маминої садиби, переїхала до нього. І хто знає, якби не прикрий випадок, коли пошкодила ногу, та якби ще очі не підводили, може і нині б сама собі давала раду.
Не звикла Юхимія Василівна до сидячого життя. Бо скільки себе пам’ятає, трудилась і на роботі, і вдома. Коли її чоловіка Тараса Костянтиновича разом з 44 односельцями було репресовано у тридцять сьомому, всі труди і клопоти лягли на жіночі плечі. Сама "косила, возила, в'язала" і всіх запевняла, що добре живе.
Багато чоловіків і парубків сватались до красуні Юхимії, та вона так і залишилась вдовою, не ощаслививши нікого і не давши жодних шансів на пересуди.
Не могла утриматись, щоб не запитати бабусю про секрети довголіття.
— Які там секрети! Колись були і люди здоровші, і дисципліна міцніша, — ділиться своїми роздумами бабуся. — Що кому призначено, то й буде. Мені вже понад сто років, мамко моя, це тільки так сказати! А прожити?
А живе Юхимія Василівна по честі і по совісті, як перед Богом, так і перед людьми. У свої 104 роки не перебирає їжею, не відмовляється у свята й від келишка горілки. Каже, що підтримка держави (Юхимія Василівна, крім основної пенсії, отримує додаткову, як громадянка, якій за 100 років) і родинне тепло для неї — світло у віконці.
