У великомихайлівській районній газеті «Єдність» опубліковано листа директора Першотравневої загальноосвітньої школи Т.Франко, який, по-моєму, нікого не залишає байдужим. У ньому розповідається про долю села Раковське. Ще чверть століття тому воно процвітало, нічого в ньому не провіщало майбутнього занепаду. Тут діяли восьмирічка, клуб, медпункт, магазин, молочнотоварна ферма. Сільчани пишалися своєю молоддю, яка багато працювала, щиро веселилася, берегла традиції предків. Тепер же хлопці і дівчата залишають рідне Раковське. Залишаються у ньому переважно люди похилого віку.
Культурним центром села, на думку автора листа, є філія початкової школи. Років вісім тому її намагалися закрити через відсутність грошей на утримання. Але сільчани, а також керівники Першотравневої загальноосвітньої школи відстояли філію. «Тепер же маємо кошти на її утримання, і ремонти щороку проводимо, а дітей у ній все менше і менше. Сьогодні їх – аж семеро», - з прикрістю зазначає директор. І з тривогою пише про те, що філію школи і саме село Раковське може спіткати доля сусідньої Данилівки, у якій колись теж була восьмирічка, а тепер немає не лише навчального, але й інших закладів соціального призначення, залишилося пять-шість хат, в яких живуть одні старенькі. В ці села «весною, на поминальну неділю, приїжджають дочки та сини, щоб вшанувати пам’ять своїх батьків і матерів». А вклонитися батьківським домівкам немає можливості, тому що від них залишилися лише підняті догори димарі, німі свідки того, як колись горів вогонь у печі, дозрівав хліб для сім’ї, як лепетало дитя у колисці, як молодим кричали на весіллі: «Гірко!».
«Хто зупинить руйнування? – запитує автор листа і відповідає на нього так: - Це проблема всіх і кожного, але, насамперед, – проблема держави».
З власного досвіду знаю: варто місцевим жителям погодитися з тим, що у їхньої малої батьківщини немає майбутнього, вважай – це вирок селу. За які, цікаво, гріхи?
Я був свідком сцени, під час якої, на мій погляд, вирішувалася доля не лише школи, але й всього села. Заврайво розмовляє з вчителькою школи, схожої на ту, яка у Раковському:
- Ми закриваємо вашу школу, тому що грошей на її утримання у бюджеті немає.
Вчителька мало не впала на коліна перед своєю начальницею.
- Як же я залишуся без роботи, як же прибиральниця – вона ж теж?..
- Ви б про дітей подумали, - урезонила її завідувачка, - скільки у вас їх залишилося?
Вчителька опам’яталася, зрозуміла, що сплохувала.
- Я піду по селу з простягнутою рукою, - запропонувала вона вихід із становища, - люди зберуть на електроенергію, щоб у школи більше боргу не було, щоб і за опалення платити регулярно. Ви лише зарплату збережіть за мною та прибиральницею, без неї нікуди не дінешся – вона як завуч, а я як директор. Тому що наші люди кажуть: за все заплатимо, лише штатної одиниці сама домагайся, – і додала з прикрістю: - Для пастуха збирають, а для вчительки – ні. Погоничу платять в селі більше, ніж педагогу в районі.
- От бачите, які у вас люди, - зазначила завідувачка,- худоба їм дорожча, ніж власні діти.
Школу закрили не в цьому році, а в наступному. Я цікавився, чому. У відділі освіти відповіли: ніхто не заперечував – тому і закрили. У минулому році хоч вчителька за неї боролася, а в цьому – і вона вгамувалася. Я пішов до вчительки.
- Дойняли, - пояснила вона. – Мало того, що район допікає, та ще й свої заздрять тому, що в мене є робота, а у решти жінок, які живуть у нашому маленькому селі, її немає. Я ось дотягла до пенсії, написала заяву і кинула все. Прибиральниця відвозила в райво класні журнали.
Думаючи про цю ображену вчительку, я звернув увагу на слова директора Першотравневої школи Т. Франко: “ця проблема - … найперше… проблема держави”. Звикли вже: чужий дядько за нас повинен думати, за нас приймати рішення, за нас його виконувати. А ми залишили за собою лише право вимагати, просити, нарікати. Ми так зледачіли, що не можемо усвідомити того, що у держави ми, звичайні її громадяни, - головні особи. Адже на плечах вчительки і прибиральниці трималася школа – остання надія на відновлення села. Варто було цим жінкам виявити наполегливість – і до бюджету заверстали б потрібну кількість грошей, і до штатного розкладу внесли б дві одиниці. Але ці двоє не могли вчинити інакше, тому що село їх не підтримало. Від заздрощів, відсталості, або ще через щось інше – не розбиратимуся.
Наведу інший приклад. У маленькому селі Майорське Фрунзівського району живе мати чотирьох дітей Наталя Дмитрівна Малюта. Вона сама багато працює заради відродження села і районне, й інше начальство на великі труди заради нього підштовхує. У цьому році тут хочуть відкрити дитячий садок, розпочати ремонт клубу. За садок виступає і директор місцевої школи, він приготував для нього кімнати. Залишилося в районі “вибити” штат та фінанси, що підтримано нагорі. Гроші на вогнище культури – п’ять тисяч гривень – вже виділено владою, проте необхідно ще утричі більше. Наталя Дмитрівна їх розшукує, сподівається на підтримку народного депутата України В.А. Калінчука, який у липні минулого року побував у Майорському, гадаю, не випадково, а тому, що сільчани запросили його сюди для ділової розмови. Скрізь Н.Д. Малюта – не єдиний дбайливець за спільне благо, не один у полі воїн. Її підтримують і селищний голова, і начальник відділу внутрішньої політики, і голова райдержадміністрації і, звичайно, чоловік, інші родичі. В селі якщо не всі за неї, то більшість – депутатом же обрали.
З Майорським, гадаю, буде все нормально. Зникнення йому не загрожує. Тому що тут мешкають 60 чоловік, як кажуть геронтологи, у продуктивному – до 28 років – віці. Це третина всього населення. Друга третина – 62 дітей. Молодіжне село. Багатьом хочеться тут поселитися. Чи не тому, що приклад Н.Д. Малюти заразливий, і чи не тому, що так, як вона, одного разу сказали собі: а чи не я сама, своїми руками повинна будувати своє життя тут, у цій глушині?!
А от що чекає на Раковське? Доля Данилівки? Адже село відстоюють не так уже багато людей – директор школи, яка живе і працює в іншому селі, сільський голова та голова місцевого сільгосппідприємства, які теж живуть не по сусідству. А що ж саме населення Раковського? Із семи дорослих, які складають весь батьківський актив школи, на збори прийшло лише троє. Решта виправдовують свою неявку, байдужість до долі навчального закладу своєю бідністю? Бідність – не вада, але й не виправдання для бездіяльності. Вважаю також важливим навести ще один приклад, звернувши на нього увагу тих, хто приїздить на проводи до зарослих бур’янами дідівських кладовищ – спом’янути предків, пожалкувати за славетними давніми часами. Неподалік від Раковського є село Мигаї. Років десять тому сюди переїхав з Одеси нащадок місцевих жителів. Втік, як зізнався, від долі, яка не склалася. Добре, що в Мигаях залишилася йому дідівська хата. Приїхав і одразу ж одружився з місцевою дівчиною. Нова дружина за допомогою нової тещі відучила його від запійного пияцтва. Хоча блудний онук каже, що розпрощався зі шкідливою звичкою самостійно, подивувавшись на сільські злидні. Вразила його не сама бідність, а її особливість: у гній, в селі закопати злидні легше, ніж в асфальт, у місті.
Я не беруся стверджувати, що вчинок міського поверненця сприятливо вплинув на моральний дух мешканців убогого села, але людина живе. І не сама, як на чужині, а в сім’ї. І не на останню копійку, як у місті, а на запаси, що в погребі і на полі.
