То видирається на гору, то скочується в ярок стрічка дороги. Вона веде до одного з найвіддаленіших сіл Савранського району – Білоусівки, яке причаїлось серед полів та перелісків. Два ряди звичайних, здебільшого маленьких і стареньких хат, які нічим не відрізняються одна від одної, стоять мовчки, навіть трохи понуро. За даними останнього перепису тут мешкає 71 житель. Переважно це люди похилого віку. Молоді майже немає. Основна причина, що призвела до старіння села, відсутність будь-якої роботи.
Наближаючись до центру, пригадаю свою першу поїздку в Білоусівку. Було то років три тому. Хоч все цвіло і буяло зеленню, та відчуття якоїсь пустки підступало з усіх боків. Колодка на приміщенні ФАПу, забиті дошками вікна клубу. І наполегливе прохання людей посприяти, аби прислали до них фельдшера. “Дуже важко нам без медпрацівника”, - якось аж благально промовила тоді одна бабуся.
Автобус в село не їздив, ФАП не працював, клуб занедбано... Проте серед цієї суцільної безнадії все-таки ми зустріли своєрідний “острівок духовності” – в одній з кімнат напіврозваленого приміщення клубу розмістилась бібліотека. На стелажах акуратно розкладені книги, на столі – формуляри, інші необхідні для роботи речі. Поруч своєрідна виставка дитячих робіт з пластиліну, малюнки. Господарює тут Неля Григорівна Масляна. Це повновида, з відкритим щирим поглядом і привітною посмішкою проста селянська жінка. Про свою роботу Неля Григорівна розповідає із захопленням, але трохи ніяковіючи. Справа в тім, що Н.Г. Масляна за фахом не бібліотекар. Більшу частину свого життя вона пропрацювала нормовою в місцевому господарстві. А дочка Нелі Григорівни – Ольга, закінчивши культосвітнє училище, працювала бібліотекарем. Та коли за сімейними обставинами Ользі довелось переїхати в Любашівський район, на прохання дирекції центральної бібліотечної мережі (ЦБМ), бібліотеку тимчасово прийняла Н.Г. Масляна. Згодом оте “тимчасово” забулось. Так Неля Григорівна перекваліфікувалась. І тепер в числі кращих бібліотекарів району. Розповідаючи про неї, директор ЦБМ Світлана Арсентіївна Стукаленко пригадала такий випадок. Ще в перший рік роботи Нелі Григорівни на цій посаді район перевіряла комісія з обласного управління культури. Було то напередодні свята Івана Купала. Об’їхали ряд сіл району, завітали і в Білоусівку. Спочатку гості з Одеси здивувались, що в такому маленькому хуторі (як вони висловились), взагалі є бібліотека, а коли побачили виставку до Івана Купала, обрамлену вінком зі стрічками, були приємно вражені.
А все тому, що Неля Григорівна працює не для комісій, а для людей, з якими живе, з якими ділить радощі і смуток. Забігаючи наперед, скажу, що Н.Г. Масляна працює й нині. Більш того, вона взялася ще й за організацію клубної роботи. Тепер у Білоусівці навіть бувають дискотеки. І ось знову повертаємось ми до того, колись замкненого ФАПу. Нині це вибілене, пофарбоване, обнесене новою огорожею приміщення. Прочищена стежка веде до дверей, з яких вичовгує старенька бабуся. Заходимо в приміщення. Тут все дуже скромно, але чисто, акуратно і навіть затишно. В передній кімнатці – стільці для пацієнтів. В іншій – кабінет, в якому фельдшер проводить прийом, оглядає хворих. (До речі, про ремонт приміщення та облаштування подвір’я потурбувався сільський голова Сергій Миколайович Рараговський. А керівник ПСП імені Котовського з сусіднього села Микола Федорович Прокоф’єв виділив необхідні матеріали і бригаду для виконання робіт). Дуже багато зробила сама фельдшер – Альона Бурлака, яка по закінченні Котовського медичного училища за направленням прибула сюди. Показуючи свої володіння, Альонка розповідає про перші враження від села та свого першого місця роботи:
- Будиночок був обшарпаний, в одній кімнатці підлоги зовсім не було, в іншій – поламана. Знайомили мене з мешканцями села, моїми майбутніми пацієнтами, прямо на ринку (приїхала саме в базарній день). Наступного дня до мене прийшло понад 30 відвідувачів. Одні розповідали про свої хвороби, інші просто знайомились. А були й такі, що влаштовували своєрідний екзамен.
З того дня минуло майже два роки. За цей час багато чого змінилось. Альона Миколаївна не тільки познайомилась з усіма мешканцями села, а й добре вивчила всі іхні хвороби.
Альона стала в Білоусівці своєю. Вона вийшла заміж за місцевого хлопця. Купили хату. Це дуже порадувало жителів села, особливо тих, хто досяг похилого віку.
- Наша Альона не лише ставить діагноз, приписує ліки, а й сама часто їздить за ними, - розповіла нам одна бабуся.
- Дуже добра наша фельдшерка, вона лікує не тільки ліками, а й словом, - додала її сусідка.
Приємно було чути такі відгуки про молодого спеціаліста. Отже, одна проблема для віддаленого села вирішена.
Але ми почули про іншу. В селі немає жодної торговельної точки. Про те, як думають розв’язати її, розповів нам сільський голова Сергій Миколайович Рараговський:
- Вирішити питання про відкриття магазину в Білоусівці дуже важко. Тому ми запропонували підприємцеві, який має торговельну точку в Капустянці, організувати там свій філіал. Хай це буде невеличка лавочка, в якій люди могли б придбати найнеобхідніші товари. Над реалізацією цього проекту вже працюємо.
* * *
Згасає день. Кожна мить перетворюється в метри, кілометри, що віддаляють нас від цього маленького села. Спускаємось ще з одного чималенького пагорба, і Білоусівка зовсім ховається з виду. Та вона продовжує жити своїм життям. Вона залишається єдиною і неповторною маленькою батьківщиною для тих, хто тут народився і виріс.
Є сотні таких сіл в нашій Україні. Всі вони, на перший погляд, схожі одне на одного. Та то тільки так здається. Бо для того, у кого в тому селі живуть старенькі батьки, і росте похилена вже напіввсохла груша, з якої не раз падав у дитинстві, це село одне-єдине на всій Україні, на всій землі. Тож хай живуть вони і процвітають оті маленькі столиці нашої юності, наших сердець, наших найкращих душевних поривань!
