Можна тільки по-доброму позаздрити як популярності комік-трупи «Маски», так і її довгому життю (існує з 1984 року). На офіційному сайті «Масок» наводиться довжелезний список їхніх нагород і звань, починаючи від диплома Всесвітнього фестивалю молоді та студентів у Москві і закінчуючи українським «ТБ-тріумфом». На рахунку трупи понад 60 кіноробіт, які чимало сприяли її популярності. Усі ці роки незмінним керівником колективу був Георгій Делієв. Як зізнався Георгій Вікторович, у дитинстві він мріяв стати космонавтом. Перша освіта – архітектор (навіть пропрацював півроку за фахом). «Хресним батьком» у світі клоунади був відомий комік Слава Полунін. Нині Георгій ДЕЛІЄВ – заслужений артист України, депутат Одеської міськради і просто популярна особа.
Про це інтерв’ю з Георгієм Делієвим ми домовилися тижні за три заздалегідь. Що вдієш – творчий графік у нього досить твердий. Ще належало з’їздити до Берліна на прем’єру «12 стільців» Ульрике Оттингер (у цьому фільмі актор виконав роль Остапа Бендера) і виступити в Південній Кореї. З одного боку, така затримка дещо засмучувала. З іншого – втішала: буде свіжий і конкретний матеріал для статті. Буквально наступного дня по поверненню Делієва ми зустрілися в Будинку клоунів на Ольгієвській. За правилами гарного тону (журналістського, і взагалі) я прийшла хвилин на 10 раніше. Свого героя застала за бесідою з тендітною танцівницею, що бере участь у новій виставі «Нічна симфонія». Голос Делієва звучав оксамитово, але суть бесіди від цього не мінялася. «Репетиції – це святе», і далі - конкретні дні і години, коли «залізно» потрібно бути на місці. Може, з образом коміка-шалапута це й не занадто в’язалося, але я мимоволі заповажала людину, що настільки професійно «викладається». І, наладнавшись на серйозне, вирішила дещо змінити початковий сценарій «інтерв’ю», розпочати з зовсім несмішної теми. Адже Георгій Вікторович, крім усього іншого, уже другий рік є депутатом Одеської міської ради...
- Георгію, під час останньої сесії Одеської міськради ви зробили депутатський запит із приводу одного будинку, що руйнується, у центрі Одеси. Що це за історія?
- Випадок досить типовий. У моєму 94-му окрузі на розі Великої Арнаутської та Преображенської стоїть старий двоповерховий будинок, пам’ятка архітектури. Він старенький, але досить міцний. Але потім поруч почали споруджувати новий будинок. Щойно новобудова почала підходити до третього поверху, її маса потягнула за собою грунт, зокрема і з прилеглого краю старого будинку. Він став хилитися, пішли шпарини, дах перекривило, вікна та двері не зачиняються ... Поставили бетонні маяки – їх просто розірвало. До того ж, будівельна організація ОПМК-8 під час робіт пошкодила каналізацію старого будинку, отож усі стоки пішли в підвали, а стіни почали відволожуватися. Коли я пізніше приїжджав на місце, мене намагалися переконати, що каналізація тут зруйнована давно. Але ж я теж трохи будівельник (архітектор) і ясно бачу, що біля труби розрито свіжий грунт, жодних коренів дерев... Отже, пошкодження недавні. Історія з цим будинком почалася ще в липні 2003 року. Мешканці спочатку намагалися розібратися власними силами, але наприкінці жовтня звернулися до мене, як до депутата міськради. З’ясувалося, що дозвіл на будівництво було отримано завдяки “липовій” експертизі. У ній, наприклад, не зазначено, що будинок – пам’ятка архітектури (хоча він визнаний таким з 1991 року). Написано, що в будинку немає підвалів, хоча їх видно неозброєним оком ще на підході до будинку. Перший раз на мій запит управління містобудування й архітектури збулося просто відпискою. Було розпорядження призупинити будівництво – але на нього не відреагували – точніше “призупинили” на кілька днів. Тепер іде другий запит, і я сподіваюся на серйозніше ставлення. Інакше мені доведеться звертатися до районної адміністраціії, а адміністрації – до прокуратури.
- То що, поки що зовсім нічого не вдалося домогтися?
- Ну чому? ОПМК-8 усе-таки спромоглася відремонтувати дах і відвести каналізацію. Але ж будинок тепер потребує не просто того, щоб замазали шпарини, а капітального ремонту. Я вважаю, що, поки це питання не буде вирішено, не можна дозволити здавати в експлуатацію новий будинок. Бо потім з кого запитаєш? Історія, повторюся, для Одеси досить типова. Тому я і ще група депутатів міськради розробляємо зараз проект щодо будівництва в історичній частині міста. Ти хочеш будувати в центрі нове житло – мусиш застрахувати навколишні старі будинки. Якщо, не дай боже, щось трапляється, страхова компанія несе відповідальність і з’ясовує: старий будинок сам дав усадку чи на нього вплинуло будівництво нових сусідів. Цей проект іще потребує юридичної доробки, але об’єктивно він правильний.
- А як взагалі складаються ваші відносини з колегами по депутатському корпусу?
- Нормально. Я не маю житейських ворогів, хіба що хто-небудь заздрить у творчому плані. А депутатство... Так, я належу до фракції “зелених”, але жодних антагонізмів…
- Сесій не пропускаєте?
- За два роки таке було два рази. Перший – знімався в Кіри Муратової у “Настроювачі”, а другий - був на гастролях у США.
- До речі, ви й зараз щойно з гастролей?
- Так, але спочатку я був у Берліні на прем’єрі “12 стільців”. Дуже хвилювався. Цей фільм німецька режисерка Ульрике Оттингер знімала в Одесі навесні та влітку минулого року. Фільм малобюджетний, робився за якимось грантом Міністерства культури Німеччини. За день нам говорили, яку сцену гратимемо, текст вивчали на ходу, звук записувався живий.... Отож, спочатку я мав сумніви, я не міг зрозуміти задуму режисера. Це – такий лубок на тему радянської та пострадянської дійсності.
- І як, вам припала до снаги роль Остапа Бендера?
- Коли запропонували – я просто не повірив. Вирішив, що це якась авантюра. Щиро – навіть не мріяв ніколи про цю роль. Точно так само, як у дитинстві я мріяв бути не клоуном, а космонавтом. Це здавалося простіше. Але коли з’явилася така пропозиція, я зрозумів, що повинен грати Остапа. Хоча в перший знімальний день раптом запанікував.
- Авторитети тиснули?
- Тиснули. Потрібно було щось із собою робити. Так, Юрський і Миронов грали Бендера геніально, але я викинув це з голови. Почав грати як заманеться, як я собі це уявляв. Ульрике довірилася артистам, і якщо давала якісь вказівки, то найзагальніші: темп сцени, настрій. І ще для неї було дуже важливо, щоб актори були в кадрі у певному місці і дивилися в потрібному напрямку. Бо використовувався такий прийом: камера закріплювалася нерухомо, а актори рухалися навколо неї. У наступній сцені “точка зору” мінялася, і все повторювалося. Світло також виставлялося певним чином... Офіційна світова прем’єра наших “12 стільців” відбулася 8 лютого. За кілька днів оголосили продаж квитків, їх розмели буквально за дві години. Аншлаг. Я хвилювався разом із Геною Скаргою з Російського театру, що грав Вороб’янинова. Перед цим ми подивилися у програмі декілька півторагодинних фільмів. Глядачі, якщо їм не подобалося, просто йшли геть. А в нас хронометраж – три години двадцять хвилин. Тобто двісті хвилин! “Боже, - думаю, - який жах, хто ж це витримає?”. Але з усієї зали пішли, може, кілька чоловік. Глядачі сміялися на всіх репризах Ільфа та Петрова.
- Які “прокатні” перспективи цієї стрічки?
- Фільм знімався для позаконкурсного показу на “Берлінале”, і поки що я можу говорити про успіх тільки в межах фестивалю. Хоча в Німеччині він також піде в прокат, і його буде показано по телебаченню (його розіб'ють на 4 серії). Наскільки я знаю, в межах якихось фестивалів цю стрічку покажуть у Москві і Києві. В Одесі теж будуть вести переговори, я обіцяв допомогти, чим зможу.
- Із Берліна ви вирушили до Сеула?
- Так, за контрактом зі Славою Полуніним грав роль Жовтого (Асисяя) у його “Сноу-шоу”. Практично, був його дублером. Справа в тому, що в СНД йдуть здебільшого на Полуніна, а за кордоном - на саме “Снігове шоу”. Практикується, що в ньому грають різні артисти. Роль Жовтого грає італієць Онофріо, Дерек із Канади... Ну і я перший тиждень “входив у режим”, а потім уже повноцінно працював.
- До речі, про роботу. Люди приходять посміятися, щоб відпочити. А для вас сміх – це професія. Як же ви відпочиваєте?
- М-да... Гарненьке запитання...
- А ви поміркуйте!
- Я люблю пасивний відпочинок. Для мене - нонсенс - їхати кудись відпочивати, коли є змога побути вдома, полежати, подивитися “телек”, почитати книжку, посидіти за комп’ютером. Я, напевно, жайвір: уранці - більше енергії. Отож, уранці розбираюся з поштою, телефоную. Вдень займаюся біганиною, договорами – загалом, продюсерською діяльністю. Але, якщо йде робота над якимсь творчим проектом, то вона лягає в основу розкладу. А все решта вже “підлаштовується”.
- Я зрозуміла: ви дуже відповідально ставитеся до репетицій. А як же імпровізація?
- Серед моїх колег є актори, які говорять: “Я потім прийду й усе зроблю”. Але я не пам’ятаю жодного такого випадку, щоб актор не знав чогось, а потім прийшов, зробив, і це було гарно. Воно десь може й буде добре “десь-колись”, але загалом буде погано. Бо не буде цього “цілого”! Все одно в основі лежить сценарій, навіть якщо це сценка без слів. Імпровізація – вона буде потім, якщо все відпочатку правильно зроблено й відтрепетировано. Коли вже є все необхідне – реквізит, простір, музика, тоді можна імпровізувати. Тоді з’являється свобода, немає страху, потерпання, що чогось не пам’ятаєш.
- Але ж імпровізація може врятувати від “заїждженості” жарту, який доводиться повторювати багато разів?
- Звичайно, вперше жарт або скетч набагато смішніший, ніж удруге. Але далі – все вже залежить від майстерності. Є навіть спеціальний прийом, побудований на повтореннях. Комік-майстер, спотикаючись ушосте чи всьоме поспіль, може просто довести зал до істерики.
- Коли вже зайшло про повтори ... Чи не збираєтеся повторити на Гуморині свій торішній подвиг, коли “жертвували обличчям”... у торт?
- Ну... Я ж казав – удруге це нудно.
- А що буде? Заінтригуйте читачів.
- Ми підготували прем’єру, але навмисне “відсунули” її від Гуморини. 12-13 березня глядачі побачили сюрреалістичну комедію “Нічна симфонія”. Ця вистава не схожа на всі наші колишні речі. Ідеї в основі – мої, Борі Барського та Нарсеса Мірзояна. Епіграфом я взяв притчу про основоположника даосизму Чжуан-цзи. Йому приснився сон, що він метелик. І, прокинувшись, він не знав, хто він: Чжуан-цзи, якому снилося, що він метелик, що пурхає, чи метелик, якому зараз сниться, що він – Чжуан-цзи? Такий дух спектаклю – комічний, але водночас із філософським підтекстом. Мушу сказати, що ми маємо досить великий репертуар. І скетчі, для яких не існує мовних бар’єрів, і вишуканіші речі – ті ж “Ромео та Джульєтта”. Звичайно, Боря Барський - поет цинічний, але саме в цьому його принадність. Зараз кістяк нашого колективу становлять п’ять чоловік, але для окремих проектів ми залучаємо й інших акторів. Скажімо, Ірина Токарчук просто чудово вписалася в “Отелло”. І ще. 27 березня ми відзначаємо не тільки День театру, але й рік від дня відкриття нашого Будинку клоунів. Крім “Масок”, у ювілейній виставі беруть участь популярні Сима та Яша, а також “Село дурнів”. Ну і, звичайно, у дні “Гуморини” ми братимемо участь у всіх загальноміських заходах. Адже “МАСКИ” - це вже справжній бренд.
