З Іваном Зиновійовичем СОКОЛОВИМ, ветераном війни з с. Мирнопілля Арцизького району, ми познайомилися на звітно-виборній конференції обласної ветеранської організації. Його виступ нікого в залі не полишив байдужим.
Почав він іздалеку – з історії Мирнопілля, яке до початку минулого століття іменувалося Фріденталь, оскільки мешкали в селі переважно німецькі переселенці, що з’явилися тут іще в часи Катерини Великої. Про те, що село мало таку назву, давно б усі забули, якби сьогоднішні нащадки його засновників уже після проголошення незалежності України не нагадали про історію, приїжджаючи на українську батьківщину своїх предків. Більшість їх давно мешкає в Німеччині. Але в селі вони часті гості, на особисті кошти створили музей “Фріденталь”, подали допомогу в прокладанні сільських доріг. Приїжджаючи, беруть участь у спортивних змаганнях на місцевому стадіоні, відвідують з подарунками хворих селян, допомагають їм в оплаті лікування. Одне слово, не забувають, звідки суть пішли...
До чого розповів усе це Іван Зіновійович? Та до того, що нам нині ох як бракує поваги до власної історії, шанування вікових селянських традицій, головна з яких – дбайливе ставлення до рідної землі, вміння бути на ній дбайливим хазяїном.
У Мирнопіллі, що налічує 500 дворів, І. Соколов понад 20 років пропрацював директором радгоспу “Арцизький”. Господарство було дуже міцне, мало 2,5 тисячі гектарів орних земель, основний прибуток одержувало з відгодівлі бичків і свиней – тваринницькі ферми були, мабуть, одними з найкращих у районі.
З болем говорив І.З. Соколов про те, як руйнувалося господарство останніми роками, з початком реформ на селі, від яких багато чого очікували, але... Поступово захиріли ферми, прийшли в занепад і дитсадок, і Будинок культури. Село довго й болісно пристосовувалося до нових умов господарювання. Здавалося, кінця не буде цій плутанині.
- Але почув Господь наші молитви”, - говорив Іван Зіновійович. - З обранням головою сільради Івана Івановича Леонтьєва, енергійного й досвідченого керівника, багато що почало змінюватися на краще.
З його допомогою обладнано медпункт, розпочато відновлення Будинку культури. Примітно, що саме з цього почав свою діяльність голова, справедливо гадаючи, що турбота про сільську медицину, культуру допоможе втримати молодь, яка після розпаювання земель залишилася фактично без роботи, почала полишати село.
- Паї на землю віддали в оренду фермерам, - вів далі І.З. Соколов. – І ті фермери, що вчасно оцінили ситуацію і взяли кредити, придбали сільгосптехніку, дещо цінне роблять на селі. Але багато односельців спочатку й не уявляли, що зникнуть радгоспи, колгоспи, і жили тим життям, до якого були привчені. Таким нині дуже важко, і їм, якщо державні люди правильно розуміють, що наша земля – це порятунок для України та її народу, необхідна термінова істотна підтримка. Інакше селу на ноги не звестися.
Ось, наприклад, ми з дочкою одержали на свої паї по 1,5 тонни кукурудзи. Деякі одержали ще й трохи картоплі, хто на току качани очищав. І все. Решту селянин несе додому з ринку. Але ж є пайовики, що зовсім нічого не одержали торік через неврожай. Їм відповідно до договору, належить здійснювати оплату. Але поки що про це й не чути. Отже: земля в оренді, а село голодне. Корів, свиней люди тримають на подвір’ях для власних потреб, на фермах нині і хвоста не побачиш...
Ветеран сумує і про те, що його рідне Мирнопілля залишилося негазифікованим. І багато селян, що одержують мізерну оплату за свою працю, а то й зовсім залишилися без роботи та засобів до існування, мерзнуть довгими зимовими місяцями у своїх хатах, бо не можуть купувати дороге вугілля, газові балони. В окрузі безбожно вирубуються рукотворні лісопосадки - колись гордість села. А як звинувачувати в цьому людей, що просто намагаються вижити?
Гірко все це бачити людині, у якої за плечима великий і тяжкий життєвий шлях. Іван Зіновійович народився в селі Трудовому Кілійського району. З 1944 року, з 18-ти, учасник бойових дій, після отриманих поранень - інвалід війни ІІ групи. Воював на Першому Українському фронті, брав участь у визволенні Праги, штурмі Берліна. Удостоєний за ратні подвиги ордена Вітчизняної війни, медалі “За бойові заслуги”, інших урядових нагород. А починався його бойовий шлях у Сталінграді.
- Не передати словами того юнацького патріотизму, якого ми тоді зазнавали і з яким рвалися на фронт - говорить Іван Зіновійович. - Цей патріотизм у нас, тепер уже літніх людях, не вгасає, тріумфує й сьогодні. Тому не зрозуміти мені окремих молодих людей, що ухиляються від служби в армії, що шукають “легкого хліба” на стороні далеко від рідного села. Мені, як і іншим ветеранам війни та праці, часто доводиться виступати зі спогадами в нашій сільській школі, де навчаються близько 500 дітей. Довго міркував, як передати їм свої думки і почуття, і написав заповіт-наказ, у якому постарався викласти ті основні, з мого погляду, вартості, без яких не може відбутися Особистість.
Є в наказі ветерана такі слова: “Тільки ваші патріотичні почуття, старанне навчання та беззавітна праця допоможуть нашій державі підняти на належний рівень економіку, наблизивши умови життя народу України до світових стандартів… Жодні спритники та злодії, а тільки ви, роботящі молоді люди, в чиїх руках майбутнє нашої Вітчизни, зможете продовжити славетні традиції дідів і батьків, навчаючись на прикладі їхнього життя, виявляючи свої ділові якості, ініціативу та патріотизм”.
Колишній фронтовик і великий трудівник І.З. Соколов упевнений - музей бойової і трудової слави в Мирнопіллі буде: “Чим ми гірші від німців?”. І здається, у створенні музею активними помічниками ветерана стануть юні мирнопільці.
