У цьому номері ми відкриваємо спільний проект “Одеських вістей” і найбільшої російськомовної газети Сполучених Штатів Америки “Новое русское слово”. Журналісти двох видань планують обмінюватися інформацією про цікаві події, про життя сьогоднішньої Одеси і колишніх одеситів, які живуть за океаном. Публікації, що репрезентовані на сторінці, - про людей, які захоплюються музикою – меломанів.
СХОДКА, СХОДНЯК…
Так у махрові радянські часи називалося в Одесі місце, де збиралися меломани. Вік, соціальний стан, місце помешкання значення не мали. Була лише одна, як співала тепер уже пенсіонерка Алла Борисівна, “свята до музики любов”…
Так склалися обставини (які, власне, йшли в ногу з тим часом), що одеським шанувальникам року і рок-н-ролу, “попси” і “металургії”, джазу і криденс кліа вота ривайвл довелося сьорбнути, як то кажуть, не один ківш лиха. Їх просто ганяли. Ганяла міліція, ганяли ті, кого “давила жаба”, що на сходці, ймовірно, крутяться якісь гроші. Одне слово, меломани пройшли важкий і тернистий шлях.
До 70-х років сходка розташовувалася в кінотеатрі “Мир” по вулиці Левітана. Десь із 70-х цей музичний “клуб” був: на танцювальному майданчику парку ім. Шевченка (“майдан”), у лісопосадці недалеко від аеропорту, у кущах парку Перемоги (колишній парк Леніна), біля кінотеатру “Супутник” у сквері на другій з половиною Фонтана, з видом на море на 8-й станції Великого Фонтана, у туркомплексі “Одеса”, у Палаці студентів…
У середині вісімдесятих була спроба впорядкувати меломанський рух в Одесі – любителі почали збиратися в підвальному кафе “Ретро” на розі Катерининської та Буніна. Все було відносно пристойно – вхідні білетики, кава, групи за інтересами, був і власний “старшина” – завзятий шанувальник джаз-року Вадим Ярмолинець, що сьогодні, майже через двадцять років, намагається відтворити одеську сходку на нью-йоркській землі.
Важливим атрибутом клубу був список забороненої до обміну, реалізації та прослуховування буржуазної музики, що розтлівала молодь і не вписувалася в рамці радянської ідеології.
“Всіх, хто слухає Пінк Флойд, - гнати поганою мітлою!”, - категорично вигукувала одна центральна газета в 1983 році, і альбом цього ж року “The final Cut” легендарної британської групи був уже в списку заборонених. І тільки тому, що Гілмор і його команда виступили проти вирішення всіляких конфліктів воєнним шляхом (тривав четвертий рік війни СРСР в Афганістані). Пісня з цього альбому – “The Gunner’s Dream” посіла провідне місце в західних хіт-парадах.
Долі Pink Floyd зазнали тоді “Sparks”, “Kiss”, “Чингіз-хан”, деякі речі всіма улюбленого Елтона Джона і багатьох інших невгодних груп і виконавців.
Останні кілька років “усіма гнані” меломани облюбували для себе невелику територію в парку ім. Т. Шевченка, і по неділях на кілька годин приходять сюди, щоб обмінятися дисками, новинами зі світу музики, попити пива і, звичайно, поговорити “за життя”.
- Навіщо ми сюди приходимо?, - говорить меломан зі стажем Валерій Негневицький. – Щоб поспілкуватися, знайти щось нове зі старої музики, або нове з нової. На жаль, нова музика нам мало цікава, а от старе, якого ми раніше не знали, заслуговує на увагу. Останнім часом я відкрив для себе десятки нових груп і виконавців минулих років, про які взагалі нічого не знав.
- А з часом смаки не змінилися?
- Змінилися, звичайно. Мені вже п’ятдесят вісім, виховувався я на “Бітлз”, Елвісі Преслі, поступово почав переходити до серйознішої музики – “Йез”, “Дженезис”, “Джет Ратал” і іншої. Сьогодні мої погляди спрямовані на невідоміші команди типу “Джерико”, що грають непересічну, цікаву музику.
Підходжу до хлопця по імені Ігор, що приніс на обмін вінілові пластинки, які, через розповсюдження CD-технологій, вже стають рідкістю.
- Я колекціонер, і для мене музика на вінілі звучить природніше. Чому? Йде аналоговий, а не цифровий сигнал, а він адаптованіший для людського вуха. Можна пояснити з погляду фізики, але це задовго. Якій музиці віддаю перевагу? Рок у будь-якій інкарнації: від рок-н-ролу до “металу” з усіма побічними напрямками. Плюс трішки джаз, трішки класика, стара естрада. А приходжу сюди винятково для того, щоб поспілкуватися і, в міру можливості, поповнити колекцію. На першому місці повинна бути або музика, або гроші. Для мене це музика, і торговельні відносини залишаються на другому плані.
- Деяких людей, що сюди приходять, я знаю багато років, - говорить Леонід Вітольдович Болле, - і щонеділі приходжу сюди, як на роботу. Обмін думками, що нового у світі музики, - це неймовірно цікаво. Самостійно все охопити важко, а ось разом із колегами - набагато простіше.
- На сходці можна знайти те, чого практично немає в магазині, - вважає шанувальник музики, він же чудовий одеський художник Геннадій Верещагін, - оскільки є рідкісні речі, що виходять дуже маленькими тиражами.
Взагалі цікаво послухати цих людей, для яких захоплення музикою перетворилося на пристрасть і спосіб життя. А щотижневі зустрічі дають їм можливість повернутися у свою юність, наповнену “бітлами” та “ролінгами”…
У БРУКЛІНІ ЩОСЬ НЕ ЗІЙШЛОСЯ
Спроба заснувати сходку в Брукліні тихо провалилася. Минулої неділі в «Арт-клубі», що запросив до себе меломанів, зібралося півдюжини чоловік, які поринули у ностальгічні спогади про те, як було добре, коли нічого не було. Ну, було, звичайно, але не в тому обсязі, в якому хотілося б. Головним чином, не було свободи зборів і було дуже мало дисків західних виконавців, що становили предмет прагнень, у деяких випадках навіть сильніший за прагнення до жінок і наживи.
Відсутність дефіциту виявилася такою ж проблемою, як і дефіцит. Там знемагали від неможливості дістати другий альбом «Лед Зеппелін» у доброму стані, тут, нудьгуючи вибирають, яке з десяти видань краще. Я віддаю перевагу японським. І навіть у найдорожчому варіанті (35 баксів) його вартість пропорційно твоїй зарплаті буде незрівнянна з тим ударом, коли ти віддавав за підпиляний диск або весь аванс, або всю получку.
Справді, музичні магазини не можуть задовольнити завзятого меломана, навіть якщо говорити про таких гігантів, як «Tower Records» або «Virgin». На цей випадок є інтернетівські сайти по всьому світу, зокрема, ті, що спеціалізуються на виданнях з найменшим тиражем. Формати – на вибір: CD, SACD, DVD-Audio і, звичайно ж, 180-грамовий вініл, з якого все почалося і який продовжує жити і дорого коштувати в справжніх цінителів звуку. До цього треба додати, що колекціонери підтримують прямі зв'язки з виробниками вінілу, то ж процес пошуку по суті відсутній. Присутня проблема – захотіти щось.
Тут я зіткнувся з повною реалізацією формули, з якою мене якось познайомив одеський меломан Олег Святкін: «Колекціонування дисків не обов'язково припускає слухання їх».
Я знаю людину, в якої є перше монофонічне видання бітлівського «Сержанта». Він його навіть не розкривав. Він одержує кайф від свідомості того, що воно в нього є. Або від того, що заплатив за нього тисячу баксів. Деяким людям подобається почувати себе власниками матеріальних цінностей. Їм потрібно тільки вирішити, якими цінностями вони хочуть володіти: діамантами, годинниками чи дисками.
Про те, що навіть у меломанів інтерес до збирання музичних записів відійшов на інший план, свідчить і те, що найзмістовніші розмови виникають у власників hi-fi апаратури. Пояснення старе: чим недосяжніший об'єкт бажань, тим сильніше бажання. Там, де вартість гарної стереосистеми легко перевалює за десять кілобаксів, бажань – море і розмов теж.
За відкриттям бруклінської сходки стояв, утім, інший резон. У будь-якої людини згодом накопичується вдома запас дисків, які вона з різних причинах перестає слухати. І вона може захотіти позбутися від них, поміняти на інші, котрі теж комусь набридли.
Принцип не спрацював. Час дорожчий. Їхати кудись, щоб обмінювати щось? Краще раз на рік зібратися і здати весь непотрібний мотлох до «Армії порятунку», заразом списавши з доходів.
Однак, залишається ще один принцип, який начебто б повинен приваблювати – спілкування. Один із меломанів, який прийшов суботи до «Арт-клубу» – Валера Прессман, говорить: «Заплатив п'ять баксів за вхід, але наговорився всмак».
Це – факт: меломанам є про що говорити. Можливо, вони б і зібралися у свій клуб, просто для його організації потрібно більше часу і терпіння, які переломили б нашу ситу американську інерцію.
