Різних громадських організацій, рухів та фондів в Одесі існує близько тисячі. Але, якщо говорити про ті з них, які справді працюють, досягли певних результатів і популярності, то серед перших варто згадати громадський рух «Віра. Надія. Любов». Його робота проводиться у багатьох напрямках, зокрема і з профілактики ВІЛ-інфекції. Лекції у школах і на окремих підприємствах, телефон довіри (7-310-995), робота з вразливими групами і, нарешті, медична допомога тим, чия хвороба досягла вже останньої, «термінальної» стадії. Цей проект здійснюється разом з міським Центром з питань боротьби зі СНІДом. Медсестри та лікарі, задіяні у проекті, традиційно зустрічаються раз на тиждень, щоб обговорити свої професійні проблеми, а заодно й одержати якесь моральне «розвантаження». Поспілкуватися з цими людьми мені і запропонувала Ольга КОСТЮК, яка є заступником голови громадського руху.
Два лікарі-консультанти. Вісім медсестер (на кожну – десяток пацієнтів, яких вона відвідує вдома мінімум двічі на тиждень, а то і частіше). Все це вже після основної роботи (більшість цих жінок працює у міському Центрі з питань боротьби зі СНІДом). Навантаження чимале, особливо якщо врахувати специфіку хворих. Для порівняння – одна патронажна сестра в Німеччині "веде" зазвичай двох-трьох таких пацієнтів. Так, звичайно, ця праця оплачується. З серпня минулого року фінансування проводиться за рахунок однієї з програм ООН. Проект заплановано на два роки, за підтримки спонсорів його сподіваються "розтягти" на п'ять років. Але оплата порівнювана із середньою зарплатою в галузі, отже, гроші – далеко не єдиний стимул у цій роботі. Оскільки мої співрозмовники вважають, що називати їхні імена необов'язково, я просто коротко викладу суть нашої розмови.
Якщо медик – це покликання, то догляд за вмираючою людиною – покликання подвійне. Помити, перев'язати, зробити розтирання або ін'єкцію... Але цим обов'язки сестри, яка приходить додому, не обмежуються. Від неї чекають і психологічної підтримки, причому не лише самі хворі, але і їхні родичі. "Заходь просто так, поговорити ні з ким...", – ось одне з найтиповіших прохань. Як обираються пацієнти, адже очевидно, що тих, хто потребує такої допомоги понад 80 чоловік? Як правило – з подачі того ж міського Центру з питань боротьби зі СНІДом. Головні аргументи – важка стадія хвороби і соціальні показання (більшість цих сімей перебуває у тяжкому матеріальному становищі). Їх забезпечують не лише медичною допомогою, але і ліками, милицями, інвалідними колясками, кругами проти пролежнів... Укладається спеціальний контракт на обслуговування із зазначенням взаємних прав та обов'язків. Моє здивування (а навіщо контракт?), розсіяли досить швидко. По-перше, для звітності (куди йдуть закордонні гроші), а по-друге – це дисциплінує самих пацієнтів. Вони знають, що якщо хочуть одержувати допомогу, то повинні дотримуватися певних "правил гри": бути вдома у призначений час, не вживати наркотики тощо. Можливо тому, якихось критичних ситуацій поки що не було. Що ще можна сказати про підопічних цього проекту? Як не сумно, це все досить молоді люди віком від 20 до 45 років. Чоловіків трохи більше, ніж жінок (приблизно 60 на 40%).Термін зараження ВІЛ-інфекцією – від 5 до 10 років. Як правило, у минулому – ін'єкційні наркомани. Зараз наркотики практично не вживають – не дозволяють ні фінансове становище, ні стан здоров'я (ну куди піде хворий на милицях?), у крайньому випадку можливий зрив у вигляді випивки. Є і статеві партнери наркоманів, і подружжя, і ВІЛ-інфіковані діти-сироти, яких опікують бабусі... Більшість пацієнтів уже пережили і період бурхливого розпачу, і період надій, для них характерна смиренність перед долею. Смиренність і... жаль. Жаль про минуле, жаль про відсутність нормального спілкування зараз. "Мене ніхто не розуміє...Мені ні з ким поговорити..." А що ж родичі? По-різному. Деякі всіляко відстороняються ("це справа медичних працівників, от нехай вони і займаються"), деякі готові допомагати, але їм не вистачає знань і досвіду. Наприклад, викликали до хворого іншого лікаря (терапевта, невропатолога), а той, не знаючи про діагноз СНІД, призначає своє лікування. Чи можна застосовувати (сполучити) ці лікарські препарати? Крім того, родичам теж психологічно важко. Хоча сусіди зазвичай здогадуються про діагноз ("Був наркоман, зараз важкохворий, мабуть, СНІД"), але відкритим текстом говорити про це все-таки не прийнято. От і доводиться влаштовувати для рідних спеціальні тренінги для зняття психологічної напруги.
Ну а самі медичні працівники? Вони то що, безпристрасні, і не страждають від щоденного зіткнення з людським нещастям? "У мене вмерло два пацієнти, – тихо сказала одна медсестра. – Що найприкріше? Відчуття безвиході". А лікар-консультант додав: "У кожній професії свої проблеми. Коли говорять про цинізм лікарів, це потрібно розуміти, як професійну деформацію. Але, з іншого боку, якщо постійно і занадто близько до серця сприймати чужий біль, неминуче психологічне "згоряння". Тому, крім чисто фізичного захисту (рукавички, маски, халати, дезінфікуючі речовини), дуже важливо зняти нервову напругу. Цим у нас займається спеціальний лікар – психотерапевт. "Але все-таки, – наполягала я, – вже писали про професійне зараження ВІЛ медика в Одеській області. Адже таке можливо?" Медсестри відповідали, що існує відпрацьована методика першої допомоги: видушити кров, ізолювати ранку й обробити спеціальними речовинами, а також інформувати "інстанції" і протягом доби-півтори розпочати профілактичне лікування. А по-друге ..."Я не вважаю, що я перебуваю у більшій небезпеці, ніж хтось з моїх колег в інших лікарнях, – відповіла одна із співрозмовниць. – Я, принаймні, точно знаю, з чим маю справу. А їм часто доводиться за критичної ситуації допомагати людям і навіть не знати, інфіковані вони чи ні".
Справді, якщо років десять тому жертвами ВІЛ ставали переважно ін'єкційні наркомани і представники інших “груп ризику”, то тепер хвороба все частіше захоплює і представників “благополучних” верств. Перший шок від слова “СНІД” вже минув, і ми перестали загострено сприймати небезпеку. Це десь, поруч – але не з нами! Ми досить інформовані про хворобу взагалі, але в той же час багато людей поняття не має про кабінети довіри у своєму районі. А головне – у нас так багато проблем: матеріальних, соціальних, яких завгодно. І проблема СНІДу на цьому фоні відходить кудись на задній план. Можливо, це і правильно, не можна ж жити з постійним тягарем думок про смерть. Але все-таки... На початок 2004 року в Одеській області (з початку епідемії) від СНІДу вже вмерло 1291 чоловік, у тому числі 22 дитини. Ситуація по ВІЛ/СНІДу в області оцінюється як "неблагополучна", а в самій Одесі – як "загрозлива". Так, ведеться роз'яснювальна робота. Так, є спеціальна терапія, здатна продовжити життя хворого. Але хто відповідає за своє життя, якщо не сама людина?
