Ім’я Богдана Сушинського, письменника, науковця і публіциста, вже добре відоме нашим читачам. Він – автор 64 книг і понад тисячі публікацій в пресі усіх рівнів колишнього Радянського Союзу та Незалежної України; не менше публікацій з’явилося в цей час і про його творчість, його дослідницьку діяльність. Чимало статей видруковано і на шпальтах нашої газети, в якій майже упродовж двох років Богдан Сушинський є постійним автором та членом редакційної колегії.
І все ж сьогодні відбувається своєрідне знайомство з ним, оскільки, відтепер він наш штатний працівник, спеціальний кореспондент “ОВ” при головному редакторові. Одна з провідних тем, яку Б. Сушинський запропонував нашій газеті, визначається досить об’ємно – “Екологія краю, екологія душі...” І з цим трактуванням важко не погодитись, адже домагатися екологічної чистоти і збереженості нашого природного ареалу, нашого довкілля неможливо, не дбаючи про екологію нашої культури, екологію моралі, екологічну чистоту і збереженість самої душі.
До речі, ще наприкінці семидесятих та в вісімдесяті роки Б. Сушинський заявив про себе, як один з провідних українських еколого-публіцистів.
ЗЕМЛЯ: ДЗВОНИ ВІЧНОСТІ
Серед найболючіших проблем, з якими ми, мов великі грішники – перед святим розп’яттям, постали на порозі ХХІ століття, найгострішими і найглобальнішими постають проблеми екології, оскільки вони точать і руйнують те єдине і всеосяжне, на чому і завдяки чому всі ми існуємо – нашу землю, наш космічний ковчег, нашу молитву перед природою і вічністю.
Зараз уже, по суті, неможливо віднайти такий куточок планети, який би не зазнавав руйнівного впливу людської діяльності і де не виникало б загрози екологічної катастрофи. Будемо реалістами: всі заклики окремих духовних пастирів, шанувальників первісного співіснування з природою і просто диваків відмовитися від технічного прогресу і повернутися до фізичної і духовної гармонії з природою дуже мудрі, похвальні і навіть варті наслідування, але... Сама праведність цих закликів випливає із їх ідеалістичної нездійсненності. Тому що в суворій реальності перед нами зринають десятки мільйонів людей з отого стривожуючого економістів та політиків “щорічного приросту населення” планети; а ще даються взнаки виснаження землі, вбивча нерівномірність розвитку земної цивілізації: коли на одній невеличкій планеті співіснують національні конгломерати, які починають усвідомлювати себе членами космічно-технократичної спільноти Космічного Розуму всесвіту, - і родово-племінні конгломерати, які ще тільки осягають первісні щаблі отого, пройденого рештою людства, техногенного сходження. А ще – релігійно-політичне протистояння націй, релігійних та ідеологічних вір і вірувань; громами відлунюють міжнародно-історичні та расові кривди, невідповідність кількості населення і темпів зростання його чисельності – відведеній долею цьому народові і цій країні території.
Так, проблем накопичилося чимало, і вони справді стають усе актуальнішими. Ми гостро відчули це, коли світ захлинувся радіаційною хвилею чорнобильської трагедії. Про неї вже багато мовлено на всіх рівнях. Одначе обійти мовчанням – навіть з огляду на те, що фізичні і душевні рани наші вже присипано попелом часу – теж не можна. Хоча б тому, що спалах чорнобильської (за біблійним пророцтвом) “Звізди Полин” освітив багато такого, чого ми доти не помічали, або, помічаючи, не замислювалися, чи про що нас просто не було поінформовано.
А роззирнувшись при світлі цієї смертоносної “звізди”, ми раптом відкрили для себе, що свята земля наша українська, яка не знає ні вулканів, ні землетрусів, ні руйнівних цунамі, ні багатьох інших природних лих, ця чи не найродючіша і благодатніша в Європі і в цілому світі земля, вже давно перетворилася на полігон атомних реакторів, а всі ми на ній сутні – на радіаційних заручників, які першими і найстрашнішою ціною мали заплатити за будь-який прорахунок енергетиків, за будь-яку дострокову здачу атомних об’єктів, за кожну економію на техніці безпеки, за те, що так бездумно і покірно дозволяли засівати свої хлібні ниви недосконалими ядерними реакторами та поливати їх кислотними нивами. Тепер вже мало хто знає, що на момент чорнобильського виверження в Україні діяло 12 реакторів, а планувалося довести їх чисельність до 50-ти! Тому, беручи гріх на душу, мимоволі замислюєшся: “А може чорнобильська “звізда Полин” спалахнула хоч і жорстоко, але вчасно, попереджаючи про ще страшнішу загрозу?”
Едуард Межелайтіс якось сказав: “Людина живиться хлібом, але спочатку нива живиться потом і мудрістю людини”. Зважте, поет наголошує: потом і мудрістю. Так от, чого-чого, а поту українським ланам ніколи не бракувало. Ото біда, чи завжди вистачало їм хліборобської мудрості?
Опитайте зараз тисячі й тисячі людей з різних куточків області чи й усієї України. Навряд чи хтось із них – особливо з тих, хто народився вже в сімдесяті-вісімдесяті, зуміє пригадати, що в сімдесяті роки вся Україна була охоплена грандіозною природничою акцією, яка називалася “випрямлення річищ малих річок та розорювання і прилучення до орної землі річкових долин”. Я побував на десятках таких приречених нашими меліораторами малих річок і можу засвідчити: ця акція була або колективним економіко-господарчим божевіллям, або ж добре продуманою та спланованою роботою по винищенню України як “житниці Європи”. Можна лише подивуватися, як у країні, з її застоєм у сільському господарстві в шістдесяті-сімдесяті роки, знайшлося стільки коштів, техніки і сил, щоб, планомірно гублячи природу, знищити сотні малих українських річок. Знайомлячись із наслідками цих вбивчих втручань в природу, я пройшов уздовж берегів усієї річки Савранки, від витоків її в районі Рудниці, на Вінниччині, до впадіння в Південний Буг на Одещині, а ще побував у багатьох місцях поблизу Кодими, Тилігула, Інгулу на Миколаївщині... Як це робилося? Кидали техніку і людей, проривали вузенькі, і якомога пряміші та поглиблені, русла малих річок, а загнавши в них течію, винищували плавні, осушували всі долини, потім примушували місцевих господарників орати їх і садити... здебільшого кукурудзу. В подільських районах паралельно винищували всі насадження на левадах, розташованих здебільшого понад схилами річкових долин, і теж розорювати їх.
Підніміть пресу тих часів і ви побачите, як наші меліоратори рапортували “рідній партії та уряду” про введення в “сівообіг” тисячі гектарів нової орної землі. Дехто з вас може запитати: “Та це ж було давно. Навіщо згадувати про ті часи і справи?!” В тім-то й річ, що тоді наші економісти від сільського господарства нібито святкували перемогу і пробивали дірочки на піджаках під нагороди. А наслідки по-справжньому проявляються лише зараз.
Загнані у вузькі поглиблені річища, річки почали зникати, на багатьох ділянках вони просто пішли під землю, підтоплюючи всі навколишні села і доти родючі землі. Винищуючи плавні та безмежні заплави, наші державні “випрямлячі русел рік” чомусь забули, нібито їм усім раптом відняло розум, що всі ці долини, яри і заплави виконують самою природою передбачену функцію: вони акумулюють в собі всі ті надлишки вологи, які виявляються по навколишніх полях, і відводять її до великих рік, а далі – в море, чи в лимани та великі озера.
Так, щасливо відрапортувавши начальству про збільшення посівних площ, наші господарники зорали і посіяли, але пішли дощі і весь чорнозем, весь родючий грунт, зірвані плугами по навколишніх левадах, понесло в долини, а самі розорані долини перетворилися на болото. З винищенням плавнів, які завжди відігравали роль своєрідних відстойників та водозбірень, було порушено всю місцеву екосистему: штучні русла незабаром позамулювалися, риба і дика птиця, які водилися в заплавах річок, зникли; заливні луки, на яких наші дядьки в подільських районах примудрялися знімати по два покоси, загинули, а отже зникли й пасовиська, зникла кормова база для громадської та домашньої худоби, зникли місця вирощування домашньої водоплавної птиці, а по навколишніх селах почала різко зменшуватися популяція лелек, журавлів та іншого птаства, яке одвічно кормилося по річкових заплавах. Тим часом тваринницькі комплекси, молочарні та інші підприємства сіл і містечок, збудовані, як правило, без належних очисних споруд, понад річками, з розрахунку на те, що всі відходи річки віднесуть і потім самі природно самоочистяться, так і залишилися на своїх місцях. От тільки у що поперетворювалися навколишні місцевості?!
Погибельно “випрямляючи русла рік”, наші водогосподарники пояснювали загальну вигоду ще й тим, що, мовляв, прирічкові зони будуть убезпеченні від сезонних повеней. Але будь-який гідролог чи біолог скаже вам, що повінь – самою природою передбачений спосіб і засіб самоочищення всієї річкової гідросистеми. І мудрість людського співжиття з річкою полягає в тому, щоб віднаходити такі компромісні варіанти, за яких річка якомога менше шкодила б людині, а людина – річці. Ось чому вже тоді, в сімдесяті та на початку вісімдесятих, сумлінні та порядні науковці й господарники попереджали і, наскільки це було можливо за тих часів, вимагали припинити осушення боліт, розорювання заплав та схилів долин; відродити і розширити луки, сінокоси та пасовиська, відновити тисячі й тисячі гектарів чагарникових і лісових насаджень обабіч колишніх річищ, суворо регламентувати хімізацію сільськогосподарських технологій; відроджувати джерела, особливо ті, які дають витоки малим річкам, та будувати очисні споруди, бо лише в такий спосіб можна запобігти винищенню та зникненню ще близько 3 тисяч річок, які поки що животіють.
Погляньте на досить масштабну карту України, і зо дві тисячі їх, із тих, що позначені, ви нарахуєте за ледь помітними пунктирними блакитними лініями. Всього ж, як вважають вчені, упродовж ХХ століття в Україні загинуло, або виявилося на грані загибелі близько 5 тисяч річок та річечок, про багатьох з яких не залишилося навіть назви.
Вже готуючи цю статтю, я побував у Балті і побачив, в якому жалюгідному стані перебувають, навіть у межах міста, річечка Кодима та її притока, з материнською назвою Зозулька. Таке враження, що це вже й не оспівані місцевими поетами річечки, а відкриті каналізаційні стоки; а який бруд і пробачте, сморід панує на берегах наших занедбаних річечок посеред спекотного літа!
Зверніть увагу, з якою тривогою повідомляють наші газетярі, теле- і радіокоментатори про підтоплення величезних площ вже не лише на традиційно дощовому Поділлі, але й так само традиційно безводному Причорномор’ї – на Одещині, Миколаївщині, Херсонщині... А тим часом річкові долини, та й просто долини, перетворено на дачні кооперативи, а всі яри навколо них засипано будівельними відходами: треба ж якось “боротися з ерозією грунтів” та убезпечувати себе від весняних та осінніх струмків! А сотні річок, загнані у штучні русла, тепер блукають підземними горизонтами. Схили долин тепер перетворені на присадибні ділянки. І якщо раніше талі та дощові води по трав’янистих килимах вільно стікали в яри і далі – в річки, то тепер шляхи їхні блоковано, вода накопичується у підгрунтях. І порятунок один: налагоджувати ірригаційну систему відведення вод, відроджувати оті численні природні стоки, відроджувати заплави річок. Лише в трьох південних областях України підтоплено зараз близько 500 тисяч гектарів орної землі. Отож проблема нагальна. Але де брати кошти, і скільки часу потрібно на те, щоб відродити екосистему хоча б однієї так званої “малої річки”?
Свого часу одеські науковці розробили проект комплексного відродження гинучої річки Тилігул, яка колись була повноводою і вражала красою своїх берегів. Так от, підраховано, що на проведення всіх робіт по відновленню річища самого Тилігулу та його приток, обсадження Тилігула, перекриття різних джерел забруднення, розчистку витоків знадобиться... понад 20 років! І це за умови проведення інтенсивних робіт. Й оцінюється цей проект у 100 млн доларів. А тепер порахуйте, скільки часу, науковців і коштів знадобиться, щоб підготувати хоча б подібні проекти порятунку кожної з багатьох тисяч напівзагиблих українських річок, і ви зрозумієте в якій екологічній безодні ми перебуваємо.
Одначе і впадати у відчай теж не треба. Нам слід створювати місцеві екологічні дружини, які б не тільки фіксували стан занепаду та тисли на місцеве керівництво, але й самі влаштовували суботники по очищенню річищ, по обсадженню їх, по відродженню замулених джерел та криниць і криничок. Потрібна державна програма порятунку малих рік. Втім, про це ми ще поговоримо.
“Як часто я чую, що перші люди в нашій державі звинувачують то землю в неродючості, то клімат в давній та згубній для врожаїв нерівномірності!.. Але я вважаю, що справа тут не в небесному гніві, а що в цьому наша власна провина...” Ні-ні, ці слова належать не нашому сучасникові. Агрономом і публіцистом Колумеллою вони мовлені ще в першому столітті нашої ери. Але мовлені так, нібито Колумелла є нашим сучасником. От тільки, будучи нашим сучасником, він заговорив би по-іншому, і мав би для цього всі підстави. Тому що, як і ми з вами, перед кожною вимираючою річечкою, перед кожним загиблим джерелом і перед кожним спустілим гніздом лелеки поставав би, як перед судом власної совісті, перед судом прийдешніх поколінь.
