Парламентські слухання Верховної Ради України “Національна кінематографія: стан, проблеми та шляхи їх вирішення”, що нещодавно відбулися і свідками яких стала мало не вся Україна, мали б серйозно вплинути на зміст Постанови ВР. Адже стільки зламано списів, аби збудити збайдужіле ставлення до цих проблем вищих владних структур держави. Але не сталося. Подібних нейтральних текстів Постанов Верховної Ради в минулому приймалось десятки, а безлад в системі кінематографії продовжувався, фатальні симптоми коллапсу поглиблювались.
Чи не всі виступи учасників слухань, зводилися до амбітних претензій кінематографістів один до одного, до держави, мусувались загальні питання, говорилось про занепад духовності українців і падіння культури. Ми вже забули, що офіруючи поняттям духовності нації, що передбачає суто християнське визнання первинності духу і святої Трійці, ми доводимо суть важливої проблеми до абсурду. Кінематографістам нелегко зорієнтуватись в критичній ситуації, в сучасних реаліях. Чому ж творці опинились на вулиці, за бортом нових ринкових відношень. Чому взагалі припинився кінопроцес?
На мій погляд, за всі роки незалежності ніхто не займався питаннями реформування і становлення кіногалузі. До волань митців ніхто не дослухався, адже кінотеатри в Україні щось “крутили”, правда, переважно американське. З минулого року увірвався в наш простір молодий новий російський кінематограф... А національному продукту зась. Міністерством культури стихійно планувались мізерні кошти на виробництво двох-трьох фільмів. З 1990 р. не фінансувався кінопрокат, не вкладалось жодної копійки в розвиток технічної бази, відсутній соціальний захист творчих працівників. З бюджету країни зникла графа – кіногалузь. В Верховній Раді не було кому лобіювати питання кіно, хоча там і до нині протирають штани М. Гнатюк, І. Гаврилюк, В. Заклунна та ін. кіномитці.
З чого починати? Як бути далі? Як в найкоротший час відновити хоча б те, що втрачене?
Варто було б починати з найголовнішого закону – закону про інформаційний простір України, в якому кожен з нас живе, спілкується. Погляньте навкруги і зрозумієте, що там безлад: народу за його ж гроші навішують будь яку політичну полову, системно нав’язують не кращі смаки, дезінформують, на екранах засилля низькопробної продукції, рекламні атаки малоякісного продукту, фільми, які культивують насилля, страх, сексуальні збочення і пристрасті, знущання над мовою, практично повсякчасно порушуються авторські і суміжні права на радіо і в телевізійних каналах...
На майданчиках і в кінотеатрах України мало не похвилинно йде обкрадання глядача з прямим відтоком за рубіж колосальних сум, які могли б хоча частково слугувати розвитку кіномистецтва. Для прикладу, лише за послугування на нашому ринку американськими фільмами до Росії (?) сьогодні переправляються кількамільярдні суми, які, звісно, збагачують не українських митців. Не знаю, кому приносять дивіденди такий принизливий і беззахисний стан кіногалузі в Україні. А між тим, на парламентських слуханнях питання прийняття закону про інформаційний простір не піднімалось.
Інформаційний простір України мусить мати пристойний вигляд, певну ціну, можливість репродукування та розвитку.
Розглянемо інший ракурс проблеми, який теж оминули в диспутах діячі культури. Матеріальні і нематеріальні активи творчих працівників на окремо взятих студіях. Я писав про це неодноразово в журналі “Людина і влада” у 2001 – 2002 рр. Нематеріальним активом режисера, для прикладу, слугує його творчий вклад в створення фільму. Його твір не один рік приносить доходи в т.ч. і державі. Цей нематеріальний актив режисера (чи оператора, художника) повинен мати свою ціну, необхідно створити такий принцип обрахунків, які б його перетворили у матеріальний. Таким чином кожна кіностудія, маючи в своєму багажі достатньо багато картин різних режисерів, виглядала б на ринку акціонерів зовсім по-іншому.
Наше сьогодення несе нам переміни, а разом з ними і безліч парадоксальних ситуацій. Змінюється форма власності. Державна Національна (!) кіностудія ім. Довженка намагається змінити форму власності (?) і виключає зі своїх лав, кого б ви думали, - творчих працівників – власників авторських прав фільмів. На Одеській кіностудії – державній, госпрозрахунковій – планується і проводиться акціонування закритого типу теж практично без участі творчих працівників. На інших студіях подібні ситуації. Викликає подив те, як необдумано швидко, Міністерство культури і мистецтв України відпускає у вільне плавання всі три студії (Ялтинська вже акціонована). Варто звернути увагу на те, що повсюдно це відбувається без участі творчих працівників, тих, які примножували славу студій протягом багатьох десятиліть. Хто ж проводить акціонування і приватизацію? – Адміністративні працівники, виробничники, які до кіно мають опосередковане, переважно фінансове, відношення, чи технічні працівники Мінкультури. Талант, “ноу-хау” таких мислителів виражаються відомим базарним крилатим висловом: “Дайте мені “налічку” і я зніму ваше кіно за третину суми”.
Думається, що бажання нашвидкуруч акціонувати кінематограф з’явилась саме з причини відсутності у цій сфері багатьох законодавчих актів і розробок. Хто з вас повірить, що майбутнього акціонера не цікавлять творчі програми студії, а сам він своєї творчої програми не має? Думаю, що за цим криється не абсурдна ситуація, а цілком зрозуміла позиція. Акціонерам потрібен не кінематограф, а споруди і територія.
До багатьох законів України треба вносити зміни і доповнення. Це перш за все стосується Закону “Про авторські і суміжні права”, “Про кінематографію”, “Про загально-державний розвиток...”, “Про плату за землю”, “Про митний тариф” та ін.
Поки такі документи не будуть прийняті, а нові розроблені Парламентом, доти кінематографічні проблеми республіки вибухатимуть з кожним сумнівним витком актів приватизації сфери кіновиробництва далекими від процесу творення людьми.
Сьогодні на Одеській студії нема жодної одиниці сучасної техніки. В нашому господарстві хіба що голі стіни старих споруд, павільйонів і з десяток унікальних спеціалістів. Десятиліття бездіяльності принесли свої гіркі плоди.
Думається, що першочерговим завданням помаранчевого уряду має стати оснащення обох кіностудій першокласною технікою. Треба хоч частково допомогти кінематографу звестися з колін, а вже згодом переходити на вільні хліби. Розумію, що неминучою є зміна форми власності, бо не всидіти на шиї держави таким великим тягарем, як кіноіндустрія. Без сумніву, що учасники творчого процесу мають відігравати при цьому значну, якщо не головну, роль. В цьому є великий державний інтерес. А інвестори та партнери по бізнесу мають віч на віч вести переговори не в коридорах фонду держмайна чи Міністерства культури, а з творцями – відверто, об’єктивно. Це стане запорукою просування вперед.
Не менш важливими є в питання соціального захисту режисерів, операторів, сценаристів, які волею долі опинились за межею бідності. Творчі працівники, які свого часу відраховували у пенсійний фонд з усіх авторських винагород немалі частки, тепер опинились в законодавчих лабетах обмежень, що дозволяють нараховувати їм пенсію нижче споживчого кошика. Таких працівників в Україні не більше кількох сотень. Незахищеність творців художнього кіно посилюється абсолютною не дійовістю закону “Про авторські і суміжні права”, щодо фільмів випуску до 1994 року. Недоречними і насмішкуватими на цьому фоні виглядають державні тисячні надбавки до пенсій документалістам, які висвітлювали колись “шляхи сходження і становлення Щербицького, Брежнєва...”. І таких немало в сучасній спілці.
Україна чи не єдина у світі держава, в якій авторам не сплачують відрахування за покази по ТБ. І все це повторюється з року в рік. Здається, цю машину махінацій не зупинити.
Мабуть, настав час головного сакраментального запитання: А ЧИ ПОТРІБНА УКРАЇНІ ХУДОЖНЯ КІНЕМАТОГРАФІЯ? Чи потрібен кінематограф свій, україноментальний? Не той, що афішує нас по всьому світу братами-слов’янами з Росії, як запроданців, салолюбів, сердючкомовців, з пляшкою самогону за пазухою і піснею Поплавського на вустах. Не той із заходу, із Польщі, в історичних опусах якого культура українця – на рівні нижче пояса.
...Чи потрібен Україні український художній фільм?
Але це запитання радше до Президента В. Ющенка і до Прем’єр-міністра Ю. Тимошенко. З перших вуст знаємо, як попікається національним кіно Росії- В. Путін, Білорусі – Ю. Лукашенко, у Польщі - обидва останні Президенти. Кіномистецтво цих країн відродилось мало не за лічені місяці. Наші ж рідні законодавці у ВР відредагували Закон про кіно так, що він нього залишилася незайманою лише назва. І до нині державні студії не звільнені від шалених податків на землю, нема закону про меценатство, одне слово – жодних пільг. Про який розвиток мова? Здається мені слушною єдина пропозиція зі слухань – тимчасово взяти кінематограф під протекторат Президента, поки законодавчо не вдасться закріпити за кіно статус кво. Інакше через рік не залишиться в Україні жодної студії художнього кіно. Можливо настав час для створення крупного всеукраїнського кінопродюсерського центру на правах міністерства, де державну підтримку (30 – 50%) одержать багато конкурсних проектів, але під реального продюсера. Інститут продюсерства важливо було б відродити і на Одеській кіностудії. Головне - не перетворити його у всім відому сценарно-редакційну структуру минулого, де процвітало кумівство і політична зааганжованість.
Ну, а що ж одеське відділення спілки кінематографістів? Життя його напряму пов’язане зі станом всього українського кінематографу. Передбачувані зміни і реорганізація всієї структури кіно нарешті змусять видозмінити саму спілку. А вона завжди до безтями була консервативною. Ніщо нове туди майже не пробивалось. Продовжує з державного бюджету утримуватись штат працівників, держава спільно з київським центральним апаратом спілки виділяє деяким ветеранам доплати до пенсій, на похорони... І це майже вся діяльність!.. О, мало не забув... Нещодавно рядовим членам спілки перестали виплачувати у відрядженнях добові. Цим правом користуються лише адміністративні працівники. А ще, вряди – годи перший секретар відділення під виглядом допомоги кінематографу “позичить” у високо урядовців допомогу на власний старий сценарій... І слава Богу! Ніхто не похвалить, але ж і не сваритиме. То справа джентльменська. Хто безгрішний у наш час? Всі крадуть!..
На мій погляд, Спілка кінематографістів доживає свої останні роки. Мабуть, вона реорганізується у кілька потужних кіногільдій за професіями, в яких по-справжньому будуть піклуватись професійними і соціальними потребами кінематографістів, їхнім мистецьким ростом і забезпеченням старості. Але про це згодом. Воно не на часі...
