Хоч Юрій Шайгородський народився задовго після того дня, як відгриміли залпи Великої Вітчизняної, та пройти дорогами війни йому довелося. Травневого дня 1987 року, коли боківський механізатор-хлібороб був призваний до лав Радянської Армії, напевне, ніхто не знав, що він стане єдиним із сільчан, кому доведеться пройти через горнило війни афганської.

Перших півроку Юрій опанував професію водія-артилериста у м. Батумі. Далі солдатська доля привела його у артполк під Кандагар провінції Гірішкі. Артилерист Юрій Шайгородський охороняв мости, відстійники для транзитних військових колон, на бойових завданнях зі своєю артилерийською установкою БМ-21 “Град” прикривав “роботу” піхотинців та десантників, супроводжував автомобільні колони.

Особливо врізався в пам’ять запеклий бій з численною бандою душманів, які, засівши в одному з кишлаків, мали намір знищити підрозділ афганської армії та електростанцію, яку саме вводили в дію наші фахівці.

Запекла стрілянина точилася декілька годин, коли Юрій з товаришами під шквальним свинцевим вогнем супротивника вступив у бій, в результаті якого, глинобитні споруди поселення були зрівняні з землею. В таких боях за час служби в ДРА боківський солдат побував не раз. Його було нагороджено медаллю “За бойові заслуги”.

Починаючи з липня 1988 року, розпочалося поетапне виведення бойових підрозділів 40-ї армії обмеженого контингенту радянських військ з Афганістану, тож моторизованим артилеристам доводилося регулярно охороняти численні колони. Майже останнім, десятого лютого 1989 року, шинданський гарнізон було відправлено на батьківщину. Три дні маршу через гірські перевали і рівнини були для нашого земляка найнапруженішими, та радість, яку він відчув 15 лютого від звістки про завершення кровопролитної десятилітньої війни, окупила все. Юрій Шайгородський був свідком того, як командувач 40-ї армії генерал-лейтенант Громов останнім пройшов залізничним мостом через Аму-Дар’ю. Того дня у багатьох ветеранів-інтернаціоналістів набігала на очі скупа чоловіча сльоза.

29 березня Юрій повернувся у рідне село. Його з радістю зустрічали не лише батьки та брати, а й усе село, бо - солдат повернувся з війни.

Пройшли роки. Нині колишній воїн-афганець має сім’ю, мирну роботу, доклав він своєї праці і до спорудження автобану. Будуючи його, Юрій часто згадував звивисті гірські серпантини Гіндукуша, подзьобані мінами афганські автомагістралі, бойових побратимів, свою обпалену сонцем та свинцем юність.