Весна. Пора знайомств і побачень, кохання і весіль. Білосніжні сукні наречених зливаються з весняним цвітом вишень та яблунь в їхньому саду... Їх теж садили навесні. За майже півстоліття маленькі деревця перетворились на велетнів. Міцно стоять, як мовчазні свідки їхньої любові та подружнього життя... Навіть зараз, після золотого весілля, Ксенія Василівна та Микола Андрійович Крутенки підтримують вогник кохання, що зародився у далекі післявоєнні роки. Осінь життя нагадує про весну і пам’ятну зиму їхнього весілля.
Вперше вони зустрілися не у романтичному місці, а біля колгоспного пункту прийому молока. Щосуботи та неділі хлопець ходив до Сені на побачення. І приносив дівчині не квіти, а корові сіна чи соломи, допомагав поратись по господарству, виконував нехитру чоловічу роботу, а вже потім “свіданчили”. Мати гукала доньці, щоб кликала нареченого разом з ними вечеряти, та дівчина мовчала: своїх ротів вистачає. І це не від скупості.
Ще дуже свіжим було в пам’яті голодне дитинство.
Їх було у матері семеро, коли помер батько. Це був 1936 рік. Холодно й голодно стало в родині. Мати приносила три качани кукурудзи, у великому казані в піску смажила “кокоші” і по жменці давала дітлахам. Смакували кожною зерниною. В животі, ввесь час бурчало, бо дуже хотілося їсти. Це вже після війни їхня сім’я “розбагатіла”, що спромоглась придбати корівчину.
За законом вони мали здавати державі по 300 літрів молока на рік. Тож Сеня щоденно носила по 10 літрів у Петрівку на заготівельний пункт, долаючи по три кілометри в обидва кінці. Та став він для неї доленосним, той приймальний пункт.
Коли хлопець запропонував Сені одружитись, одразу погодилась. Мати теж не заперечувала: бідний – то не біда, головне – роботи не цурається і доньку любить. Тільки прохала почекати з весіллям до осені: і хліб буде, і до хліба. Але молоді твердо вирішили побратися після Різдва.
Вінчатися поїхали до Ананьєва. Щаслива наречена у вінку, у білому вбранні, що зливалося з білим снігом, летіла на санях у своє майбутнє. Мати, благословивши, дала доньці ікону, замість хліба – шматок малая...
А заметіль кружляла все дужче. Тож, коли поверталися з церкви додому, заблукали. Під’їхали до скирти – чужа. І знову блукали по степу, намагаючись вирватись із снігового полону. Врешті-решт повернулися до тієї ж скирти. Мати запропонувала заночувати в ній:
- Якщо й замерзнемо, то усі разом. А до скирти все одно хтось прийде. Рано чи пізно – знайдуть. Але хоч вовки не загризуть, коли судилось загинути. Микола вирішив все-таки шукати дорогу. Прилаштувавши рідних і наречену в скирті, зник у темряві. Побачив вогник, коли вже від холоду не чув ні рук, ні ніг. Коло дверей крайньої хати впав, стукаючи задерев’янілими пальцями. Господарі втягнули ледве живого хлопця до кімнати, почали розтирати, зігрівати. А потім виявилось, що він приблукав у чуже село.
Нареченій пощастило більше. Збулось материне пророчество – їх знайшли у скирті живими і здоровими. Тепер вона сиділа у чоловіковій хаті і гірко плакала. Поруч лежав зламаний, роздертий вінок. А де чоловік, і чи живий – невідомо. Коли ж вранці горобець почав стукати дзьобом у вікно, заголосили всі: “Помер Микола!”
А мати між плачем примовляла:
- Говорила тобі, Сенько, йди заміж восени. Не послухала материного слова...
Через три дні після весільної пригоди добрався, нарешті, до своєї нареченої Микола. Тепер вже всі плакали від радощів. Сіли за стіл, пригостилися малаєм, і був він смачнішим за весільний коровай. І тоді дав молодий чоловік собі слово, що ніколи не образить дружину і зробить все для того, щоб вона ніколи не знала сліз.
І ось п’ятдесят років потому Ксенія Василівна говорить:
- Добре ми прожили з чоловіком. Хоча й важкувато було. Все ж таки п’ятеро дітей виховали.
Тепер подружжя Крутинків мають одинадцять онуків та троє правнуків. Люблять вони приїздити до дідуся з бабусею.
Поруч з хатою великий сад, затишний ставочок, де можна порибалити.
А коли збирається уся родина, вже в котре просять розповісти, як бабуся-наречена чекала дідуся у скирті, як жили півстоліття разом. А згадати Ксенії Василівні є про що. А головне, наробилась за свій вік. Була і дояркою, і телятницею, і біля свиней працювала. Вітю народила під причепом – полола буряки, щоб цукор заробити, Павлика – під яслами, саме корів доїла.
Таким же було кредо й у Миколи Андрійовича. Його улюблена приказка: “Хто не робить, той не їсть”. Цьому навчав й дітей.
Є про що згадувати золотому подружжю. Як хату самі будували. Як яблуні, вишні, горіхи садили і вдвох, і з дітьми. Пороз’їжджались сини й дочки, а дерева стоять, нагадуючи про кожного. Ось це – про Галю, те – про Толю, а ось це – про най молодшеньку – Тетянку...
