Вперше за роки існування незалежної держави Україна так масштабно відзначає День Європи. Мабуть, це найбільш яскравий показник тих змін, що відбулися сьогодні у сприйнятті українським суспільством європейського вектора. Українці без сумнівів і збентеження називають себе європейцями.
Кожна держава мусить мати свою мету, свою мрію. Відмітною рисою існування української держави була відсутність чітко сформульованої національної ідеї. Причини цього коренилися насамперед в особливостях політичної еліти, що умудрялася поєднувати в собі певне прагнення до оновлення з консерватизмом цінностей і поводження. Цим пояснюється й половинчастість, непослідовність у реалізації основних державних завдань: ринкові відносини поєднувалися з «ручним» керуванням економікою, розвиток місцевого самоврядування – з твердою вертикаллю виконавчої влади, створення основ правової держави – із правовим нігілізмом. Настільки ж непослідовним і суперечливим був і зовнішньополітичний курс держави, що визначався скоріше потребами внутрішньої політики, ніж стратегічними орієнтирами держави.
Сьогодні ми можемо говорити про те, що в України почали вимальовуватися обриси національної ідеї. І її ключовим елементом стає європейська інтеграція.
На жаль, оптимізм України що проявився стосовно її європейського майбутнього, наштовхнувся на скептицизм чиновників ЄС. Замість чітко позначених перспектив вступу, нам поки що пропонують «більш інтенсивний діалог», «більш відкриті двері», «сусідство».
Як наслідок, нерідко з вуст українських експертів можна почути зауваження, в яких прослизають нотки образи – чому честі стати членами ЄС визнані гідними більш слабкі в економічному стосунку Болгарія та Румунія, у той час, як Україні натякають на те, що її перспективи досить непевні.
Почасти підстави для такої «образи» є. Але дивімося правді в очі. Політичні еліти Румунії та Болгарії змогли дійти спільної думки щодо стратегічних цілей. І зуміли переконати в цьому громадськість. Як наслідок, курс на європейську інтеграцію втілився в конкретні дії щодо адаптації законодавства, розвитку ринкової економіки, дипломатичних кроків.
Українська ж політична еліта постійно розривалася між двома векторами – західним і східним, паралельно намагаючись освоювати і південний вектор (ГУУАМ, ОЧЕС). Розбіжності всередині еліти неминуче позначалися й на суспільстві, частина якого, як і раніше, продовжувала орієнтуватися на цінності радянського суспільства. Досить нагадати, що лідер КПУ Петро Симоненко на президентських виборах 1999 року зумів вийти в другий тур і зібрати непоганий електоральний врожай.
Одним із позитивних наслідків подій кінця 2004 – початку 2005 року є те, що українська правляча еліта стала більш одностайною в питаннях європейської інтеграції. Цього, на жаль, не скажеш про суспільство.
Не можна не погодитися з Президентом України в тому, що на шляху до європейської інтеграції українському суспільству бракує інформації та знань, особливо щодо політичної, економічної та торговельної сфер.
Позначається низка факторів, насамперед соціокультурні та ментальні розбіжності регіонів України. Образно говорячи, Європа по-різному бачиться з донбаських териконів, з Печерських пагорбів або з Приморського бульвару.
І сьогодні стоїть питання не про те, щоб посилити інформаційно-роз'яснювальну роботу стосовно ЄС і мети європейської інтеграції, а в тому, щоб додати їй нової якості.
Будемо відверті – дотепер у пропаганді європейського курсу превалювала ідеологічна складова. Політичними силами, що активно підтримували європейську інтеграцію, вона розглядалася і представлялася насамперед як альтернатива російському домінуванню, гарантією проти відновлення СРСР у старій (союз слов'янських народів) або новій («ліберальна імперія») формі. Подібна постановка питання мала право на існування, але це була позиція лише частини суспільства. Цілком зрозуміло, що уявлення європейського вектора винятково як антиросійського, не могло викликати симпатії в тих громадян України, що традиційно і культурно орієнтуються на Росію. На жаль, для багатьох представників російської політичної еліти курс України на європейську інтеграцію також сприймається як антиросійський фактор, що не завжди сприяє взаєморозумінню між двома країнами.
Найчастіше плуталися поняття «європейська інтеграція» та «входження України до НАТО» (євроатлантична інтеграція), хоча ці поняття зовсім не збігаються. Усе це призводило і призводить до появи суперечливих гасел – від «У ЄС через НАТО» до «У Європу – разом з Росією», що ще більше заплутує недосвідчених громадян.
Разом із тим, європейський вектор має й інший, прагматичніший вимір, про який говорилося набагато менше. Це насамперед створення ефективної ринкової економіки, підвищення соціальних стандартів, модернізація системи державного управління, подолання багаторічного розриву між владою та народом. Іншими словами, європейська інтеграція – це соціальна захищеність, нова культура праці, гарантовані права найманих робітників, більш широкі можливості для здобування освіти та багато чого іншого.
Чи можемо ми цього досягти без європейської інтеграції? Гіпотетично можемо. Але тільки гіпотетично. Сьогодні щороку відставання в проведенні потрібних реформ, кожна помилка обернеться десятиліттями відставання в майбутньому. Саме тому Україні потрібен взірець, на який вона буде орієнтуватися в досягненні мети створення заможного і відкритого суспільства. І взірцем для нас є об'єднана Європа.
Це, а також економічні, соціальні, гуманітарні переваги європейської інтеграції має бути сьогодні поставлене в основу роз'яснювальної роботи. Цілком зрозуміло, що в цій роботі повинна враховуватися специфіка регіонів. Європейська інтеграція має стати спільною справою, а не тільки справою Києва, Львова або Одеси.
На жаль, останнім часом дуже мало говориться про регіональну політику як про фактор європейської інтеграції. Водночас досвід, накопичений у попередні роки, свідчить про те, що регіони можуть відіграти свою позитивну роль. Незважаючи на той негатив, що був присутній у недавньому минулому, не варто огульно відкидати все, що було зроблено в ці роки, особливо у сфері регіональної політики. Насамперед це стосується діяльності регіонів на міжнародній арені.
Як відомо, Одеська область була досить успішною в цій сфері. Будучи членом п'яти європейських організацій і беручи участь у транскордонній співпраці в межах Єврорегіону «Нижній Дунай», наш регіон чимало сприяв поширенню інформації про Україну, створенню її позитивного іміджу. Європейці справді мало знають про наші можливості та наш потенціал. Показові в цьому плані були презентації Одеської області в Брюсселі, Парижі та Кейптауні. Вони засвідчили, що закордонні ділові кола досить часто воліють налагоджувати контакти саме на регіональному рівні. І цим потрібно скористатися, особливо зараз, коли в Європи з'явився інтерес до України і нею виданий значний кредит довіри до нового керівництва країни.
Разом з тим, не варто забувати і про те, що роль регіональної політики в європейській інтеграції має не тільки зовнішній, але і внутрішній вимір. Наближення України до Європи значною мірою залежить від реальної демократизації суспільства зокрема й від розвитку.
Місцеве самоврядування перебуває зараз у такому ж подвійному становищі, що й інші інститути громадянського суспільства. З одного боку, в Україні одне з найдемократичніших законодавств у цій сфері, що надає органам самоврядування широкі права, з іншого, ці органи практично не мають матеріальних можливостей для реалізації цих прав, зв'язані по руках недосконалою бюджетною та податковою системою. Багато законів приймаються всупереч іншим законам.
Конкретний приклад – вносяться зміни до Кодексу України про надра, Лісового та Водного кодексів, за якими сплати за спеціальне використання цих природних ресурсів загальнодержавного значення цілком зараховуються до державного бюджету. Але при цьому компетенція місцевого самоврядування залишається в колишньому обсязі, але без фінансового забезпечення. І такі приклади – не поодинокі.
Місцеві бюджети, як і раніше, залежать від волі центру, не можуть самостійно планувати розвиток громад на тривалу перспективу. Це істотно сковує їхню діяльність. Про недоліки нинішньої системи влади говорив Президент України на недавніх Всеукраїнських зборах представників місцевого самоврядування.
Безумовно, розвиток самоврядування – це лише один з напрямів європейської інтеграції, але досить важливий. Нам варто уважніше придивитися до досвіду наших сусідів – нових членів Європейського Союзу, вивчити і досвід «старої» Європи.
Не можна сказати, що цього не відбувається. Але, на жаль, далеко не завжди теоретичні розробки українських учених лягають в основу рішень влади. Наслідком такого розриву між «теорією» та «практикою» може стати те, що адміністративна реформа, розробка основ регіональної політики знову виявиться в руках чиновників. В Україні неодноразово проводилися спроби реформувати систему управління, але всі ці спроби зрештою закінчувалися поверненням назад. Логіка тут цілком зрозуміла – складно сподіватися, що апарат почне реформувати сам себе. Тому сьогодні необхідне створення не тільки в центрі, але й у регіонах своєрідних «мозкових центрів» - неурядових організацій, які б сприяли, давали обґрунтовані рекомендації щодо можливих наслідків тих або інших кроків влади. Зі свого боку представники влади також повинні навчитися прислухатися й до думки експертного співтовариства, яка, можливо, далеко не завжди буває втішною.
Ми виходимо на ще одну проблему, без якої сьогодні неможлива робота щодо проведення європейської інтеграції - проблему кадрів. Останнім часом було чимало зроблено для того, щоб підготувати нове покоління державних і муніципальних службовців, чий професійний рівень відповідав би європейським критеріям. Важливу роль відіграє тут вивчення основ європейського права, принципів роботи інститутів ЄС. І все-таки це тільки початок. Як не парадоксально, але дуже часто перешкодою для розвитку та встановлення контактів, реалізації багатьох проектів є банальне незнання державними службовцями іноземної мови, відсутність досвіду роботи з міжнародними донорами.
Тут чималу роль відіграє формалізм державної служби, прагнення працювати на звіт, а не на результат. Недосконалість державної системи позначається й у цьому, оскільки відсутні критерії оцінки роботи органів влади. Ця сфера також потребує змін.
Європейська інтеграція – явище багатопланове, і зрозуміло, що зупинитися на кожному з її аспектів складно. Нам украй важливо створити регіональне бачення цього процесу. Це стосується не тільки Одеської області, що вважає себе частиною Європи.
Ідея євроінтеграції сьогодні здатна об'єднати суспільство. І необхідно зробити все для того, щоб європейська мрія стала реальністю.
