В Одесі мешкає абсолютний рекордсмен світу, результат якого ніким не побито ось уже 53 роки.
Коли Ганна Василівна Кулаківська у своєму листі до редакції повідомила, що її чоловік, Ігор Осійович, є абсолютним рекордсменом світу з авіамоделювання від 6 серпня 1952 року, і його рекорд дотепер не побито, відразу ж виникло бажання познайомитися з ним. І при першій же зустрічі я був уражений скромністю Ігоря Осійовича. Вона воістину заслуговує на повагу на тлі того, як інші люди, зробивши щось на гріш, горланять про своїх “заслуги” на весь світ так, нібито надоброчинили Батьківщині заледве не на мільйони.
- Ви ж уславили Україну на весь світ і дотепер скромно змовчували про це. Чому? – запитую рекордсмена.
Його не за віком моложаве обличчя опромінюється посмішкою з тим особливим бісиком, що властивий тільки корінним одеситам. У його жвавих, допитливих очах спалахують веселі іскорки, і він відповідає:
- Ті, кому належить, знають про це. А навколо своєї персони галас здіймати – не по-моєму. Зважте, я не сприймаю насильства в його будь-якому прояві, і хвастощів. Ганна Василівна сама не любить, коли я комусь говорю, що в неї неповторне меццо-сопрано, і вона в консерваторії навчалася перед війною, виступала з концертами. А мене от виставила достойником. Написала до редакції.
- Але ж вона нічого не перебільшила! Абсолютних чемпіонів світу з таким стажем не те що в Україні, а й на планеті всій не густо, - констатую я.
- Так-то так, я пишаюся, і дуже, що уславив свою Батьківщину. Адже дотепер щороку Міжнародна федерація аеронавтики з Парижа розсилає до всіх країн світу повідомлення про те, що дальність польоту моєї авіамоделі “Світанок” не перевершено. І вказують адресу рекорду – Україна. Це якось навіть додає мені снаги в мої вісімдесят сім років.
Я розглядаю Диплом про встановлення світового рекорду від 6 серпня 1952 р.: “Ми, що нижче підписалися, свідчимо, що пан Кулаківський Ігор (СРСР) установив такий рекорд для малих моделів літальних апаратів, важчих за повітря: рекорд світу за тривалістю польоту: 6 год 01 хв...”. Під документом, виконаним французькою мовою, стоять підписи Президента ЦАК СРСР, Генерального директора МФА і Президента МФА. Разом з ним Ігор Осиевич зберігає Диплом першого ступеня Всесоюзного Комітету у справах фізичної культури та спорту при Раді Міністрів СРСР “за встановлення авіамодельного рекорду, що перевищує абсолютний світовий результат”. І ще одна реліквія лягає на мій стіл – Посвідчення № 6055 про присвоєння Кулаківському звання майстра спорту з авіамодельного спорту, видане 29 вересня 1954 р. Його унікальність у тому, що на той час із 6055 майстрів спорту Кулаківський став першим майстром-авіамоделістом в СРСР. До цього авіамоделізм не зараховували офіційно до видів спорту.
Не ховаючи свого непідробного подиву, цікавості, запитую:
- Ігоре Осійовичу, до рекорду довго йшли?
Кулаківський задумався, линучи спогадом у минувшину. Потім тихо заговорив:
- Я в дитинстві любив спостерігати літаки, що кружляли над Одесою. Мені все, що літало, незвичайним здавалося, особливо ластівки та листя... Замислив зробити щось своє. Щоб літало. Хлопці, бува, біжать на море, а я – за креслення та розрахунки. Десятирічним почав робити моделі. Батько схвалив моє зацікавлення. Він розповідав про Уточкіна, Єфімова, Нестерова. Познайомив з аматорами, так би мовити, модельної справи. Почав я гурток відвідувати. Сконструював летючі моделі, в усіляких змаганнях участь брав. Від ОСОАВИАХИМу на всесоюзних змаганнях перемагав. Отож, утрапив у полон до точних наук і повітроплавання. Хоча й закінчив-то лише сім класів неповної середньої школи, токарську справу опанував. А націлився не інакше як авіаконструктором стати. Тим більше, що моїми розрахунками зацікавилися в першій Київській авіаційній лабораторії, де конструювали аероплани. Так тут війна наскочила, порушила всі плани, хай їй грець. З першого й до останнього дня не відпускала. Усі 1418 днів і ночей, від дзвінка до дзвінка, воював. Мені важко все це згадувати...
А зустрів війну Кулаківський на військовому аеродромі під містечком Желудок, що розкинувся неподалік від на ту пору німецького кордону, по сусідству з повноводим Німаном. Саме в цьому районі 15 травня 1941 р. німецький літак “Ю-52” на бриючому польоті порушив кордон СРСР і взяв курс через Мінськ, Смоленськ на Москву з листом Адольфа Гітлера до Йосипа Сталіна на борту, у якому фюрер повідомляв про намір приблизно 15-20 червня почати масоване перекидання своїх військ від радянського кордону на захід з метою підготовки нападу на Англію. Він просив не піддаватися на провокації, що можуть мати місце з боку “моїх генералів, що занедбали свій обов’язок, а також не вдаватися до відповідних дій, виявити витримку, якщо таких провокацій не вдасться уникнути”. Гітлер висловив надію на зустріч з вождем народів СРСР у липні.
- Той “Юнкерс” летів над розташуванням нашого шістнадцятого ближньобомбардувального авіаполку так низько, що ми бачили не тільки чорні хрести на жовтій поверхні крила і свастику на вертикальному оперенні, а й обличчя льотчика, - згадує Ігор Осійович. – Кожен здивований був украй. Але усі мовчали. За недоречне слово можна було доскочити налички ворога народу. Нам-бо втоптали в голови, що є чинний дружній договір Ріббентроп – Молотов. Про війну з Німеччиною можуть говорити тільки панікери.
А 21 червня, коли полк уже був на літньому аеродромі в містечку Лунна, на світанку через ліс темною хмарою налетіли хрестаті “юнкерси”, стали в коло і завели “карусель”. Земля затремтіла від розривів, усе плавилося. За тридцять три хвилини бомбардування від п’яти ескадрильїв нічого не залишилося. Їх як корова язиком злизала. Люди майже всі загинули. Як я живий залишився, не знаю. Дружина каже, врятувало те, що я народився в день Пресвятої Трійці за Юліанським календарем. Почав тоді шукати товаришів. Ті, хто вижив, як збожеволіли. Отож і хрестила мене війна вогнем. І повела по дорогах відступу, а потім на захід до самого Берліна.
Бачачи, як важко згадувати фронтовикові про ту жахливу пору, я знову переводжу розмову до історії встановлення абсолютного світового рекорду.
- Було це біля Києва. На аеродромі Жуляни. Я свій “Світанок” дбайливо підніс до злітної смуги. Сотні деталей, двигун, “начинку” сам же ж робив. Сам змінював конструкцію вузлів, щоб зменшити вагу моделі... Коли дали команду на злітання, подумки перехрестився і прошептав: “Чистого неба, друзяко”. “Світанок” злетів, зробив прощальне коло – особливинку конструкції, і слідом за ним знялися в небо спортивні комісари, по нинішньому – судді. От їм і випало відрахувати ті рекордні шість годин і одну хвилину.
- Хвилювалися в чеканні?
- Ще б пак! Я про таку хвилину мріяв і в дитинстві, і на війні. А потім же я знав, що саме в Києві, на Сирецькому аеродромі, 1913 року Петро Нестеров здійснив свою знамениту петлю. А це, брате, фігура вищого пілотажу, при виконанні якої літальний апарат рухається по замкнутій кривій у вертикальній площині і виходить із фігури без зміни напрямку та поперечних кренів. У мене ж ризику не було, але, як то кажуть, вдячна мета зобов’язувала перемагати.
- А ви самі пілотували літак?
- Ні. Коли на “Харчавтоматиці” працював, створив групу дельтапланеристів. За власними розрахунками зробив два дельтаплани. На них і літали. Я багатьох навчив. Мої вихованці по всьому СНД розлетілися. На Тушино, біля Москви, на виставці мене за дельтаплани славетні авіатори розцілували. Сьогодні “дельтики” вдома, у моїй тісній хрущовці спочивають. Хочете, зберемо один, політаємо?
Ось тобі й 87 років!
Ігор Осійович розповів, що для його моделей-експонатів запатентовано місця в Київському, Кримському та Московському музеях авіації. Потім розповів про те, як сорок років, без фахової освіти, власним розумом доходив того, як сконструювати чотиритактовий роторний двигун – копію того, що винайшов німець Фелікс Ванкель, який продав засекречений патент Японії та США. Це теж своєрідний рекорд цілеспрямованості та віри у власні сили! Мініатюрний двигун Ігор Осійович продемонстрував авторові цих рядків. Потім показав Постанову Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України від 1 лютого 2002 р. про визнання його особливо заслуженим громадянином України.
Мене особливо зацікавили дві фотографії. На одній із них Ігор Осійович зображений у зруйнованому, пропахлому гаром Берліні, коли щойно закінчилася війна. А на другій – скопійований кадр із документального фільму про встановлення Кулаківським абсолютного світового рекорду. Під фотокадром п’ятдесят три роки тому був зроблений підпис: “Зупинися мить! Збіжать лічені секунди і літальний апарат вагою кілька кілограмів побіжить по злітній смузі Київського аеродрому Жуляни...”
Ті неповторні, зворушливі, сповнені надії на успіх передстартові секунди не стерлися з чіпкої пам’яті Ігоря Осійовича і понині. Тоді він прагнув довести, що будь-яка людина може зробити мрію явою. Треба тільки жити цією мрією та працювати на неї забудьщо. Постійно, завзято і... охоче. Це ж доводить і сьогодні, зігнувшись над кресленнями, книгами і разом з Ганною Василівною плекаючи сад, у якому заквітлі до Дня Перемоги яблуні ще зроняють ніжні пелюстки... І вони, кружляючи в невагомому польоті, обіцяють цим скромним, прекрасним людям ще багато теплих, мирних весен...
