Люди приходять у політику з різних причин. Когось приводять туди амбіції, когось – прагнення вирішити ті чи інші проблеми (і не обов’язково важливі тільки для суспільства). З десятків і сотень амбіційних і часом вельми розумних людей небагатьом судилося дістатися до вершин політичного олімпу і, що значно важливіше, здобути авторитет і повагу в народі. Може, справа тут не тільки в успіху? Може, все-таки настане той час, коли у велику політику більшість її лідерів приходитимуть і за покликом серця, і з бажанням та вмінням допомагати людям? Із політиків такого ґатунку вже зараз можна назвати Геннадія Васильєва, колишнього Генерального прокурора України.
Від політичних діячів досить часто можна почути фразу: за мною стоять люди. Васильєв говорить про це вкрай рідко. Мабуть, саме тому, що за ними справді стоять люди – десятки тисяч членів очолюваної ним політичної партії “Держава” та земляки-донеччани.
Адже по суті вся його трудова діяльність, весь період професійного становлення минув у шахтарському краї – Донецьку. Там він починав працювати в прокуратурі, звідти його було обрано до Верховної Ради. І практично відразу після відставки саме земляки-донеччани прийшли до Васильєва з наказом: очолити політичну партію, яка гідно захистить інтереси простих людей усієї країни.
Геннадій Андрійович Васильєв став керівником партії “Держава” в лютому 2005 року. Перед тим обіймав посаду Генерального прокурорп України, тричі обирався депутатом Верхвної Ради України, обіймав посаду віце-спікера парламенту. Авторитет серед людей партія здобуває не піар-акціями, а реальними, вкрай потрібними сьогодні нашому суспільству справами, вирішенням багатьох соціальних проблем. Властиво, партія приваблює до себе увагу не тільки літніх, навчених життям людей – традиційного протестного електорату, але й молоді, і людей середнього віку.
Саме вони становили значну частину аудиторії мітингу-зустрічі Г. Васильєва з виборцями, який пройшов недавно на Куликовому полі в Одесі.
Після закінчення цього мітингу, супроводжуваний своїми політичними прибічниками з організації “Единое Отечество”, Геннадій Васильєв зустрівся з журналістами. Дав він і ексклюзивне інтерв’ю “Одеським вістям”. Перше запитання до одного з найпопулярніших політиків – про пріоритети, які обстоює “Держава”.
- На ІІІ з’їзді політичної партії “Держава”, що відбувся 12 лютого 2005 року в Києві, ми виділили основні напрями діяльності, - розповідає Геннадій Васильєв. – Це – ініціювання збирання підписів за проведення референдуму щодо питання скасування недоторканності Президента країни та депутатської. Також ми вважаємо конче потрібним політичне рішення про відповідальність Президента перед народом України.
Дуже важливо, з точки зору “Держави”, і недопущення перегляду політреформи – про перехід до парламентсько-президентської республіки.
Серед наших ініціатив і всеукраїнський референдум про законодавче закріплення за російською мовою статусу другої державної і, відповідно, збирання підписів за його проведення.
Ми вважаємо, що в Україні потрібно жорстко контролювати дотримання тез Закону “Про захист громадської моралі”. Неприпустиме поширення в суспільстві насильства та бездуховності, вал еротики та порнографії в деяких телепрограмах і друкованих виданнях.
Обов’язковою, вважає “Держава”, є й боротьба за дотримання в країні конституційних норм стосовно свободи совісті громадян і свободи слова.
Властиво, наша партія підтримує курс України на інтеграцію в Єдиний економічний простір, зміцнення політичних і економічних зв’язків з Росією, Білоруссю та Казахстаном, а також позаблоковий статус нашої країни, закріплений Декларацією “Про державний суверенітет України”.
- Не всі, але багато які з цих принципів декларує й сьогоднішня влада…
- Якби вони реалізувалися насправді, то ми б підтримували владу в усьому. Я вважаю, що Президент повинен бути людиною слова. Коли мене на ІІІ з’їзді “Держави” обрали керівником партії, я наголосив, що ми орієнтуємося на підтримку влади в усіх конструктивних починаннях, але перейдемо в опозицію, якщо у Президента країни слово розбіжиться зі справою.
- Напевне, Ви в опозиції й тому, що багато років працювали в Донецьку, були, якщо можна так висловитися, людиною Януковича?
- Ось тут Ви й помилилися. “Людиною Януковича”, як і чиєюсь іще, я не був ніколи. Я можу погоджуватися або не погоджуватися з тими чи іншими постулатами, виголошуваними керівниками різного рівня, але завжди залишаюся сам собою – Геннадієм Васильєвим із власною точкою зору та життєвими принципами.
- Але на минулих виборах Ви все-таки, напевне, голосували за свого? Нізащо не повірю, що Вам не телефонували та не пропонували провести відповідну роботу серед колективу Генпрокуратури й далі, аж до низових ланок очолюваного Вами відомства…
- Звісно, телефонували і переконували, і вимагали. Але як Ви собі уявляєте діяльність Генерального прокурора країни, що стоїть на сторожі законності, в такій ситуації? Васильєв мусив зібрати людей, у яких за плечима колосальний досвід, і сказати: ви мої підлеглі, я ваш начальник, голосуйте за кандидата ім’ярек?
Я як кеірвник і людина не мав морального права тиснути на людей. Кожен робив свій вибір...
- Після недавніх президентських виборів у Вас у будь-якому разі почалося абсолютно нове життя. Всі ми пам’ятаємо, що відставка Васильєва стала однією з умов проходження закону про внесення змін до Конституції. Причому, що мене вкрай дивувало, умова згуртувала представників дуже різних політичних сил. Кому та чим так не догодив Васильєв?
- Хочу внести ясність: заяву про відставку я написав добровільно, без будь-якого тиску та примусу. До речі, незадовго перед тим, коли ще не був відомий підсумок президентських виборів, я сказав: у будь-якому разі, навіть за найсприятливішого для мене розкладу, заяву про відставку я подам! Справа в тому, що з одним кандидатом на пост Президента я не був згоден ідейно, з другим – за змістом. Але ще перед тим, як я написав рапорт про відставку, у парламенті неодноразово порушувалося питання про проходження закону про внесення змін до Конституції. Внаслідок переговорів дійшли компромісу: голосувати за ним у пакеті зі змінами до закону про вибори Президента. Під час дискусій, як відомо, каменем спотикання стала діяльність Генеральної прокуратури. Персональні камені полетіли на адресу генпрокурора. І тоді я заявив: якщо я є перепоною щодо ухвалення закону конституційних змін, то ладен негайно написати заяву та піти у відставку. І ось, коли Віктор Ющенко порушив питання про відставку генпрокурора, тобто мене (а мене поінформували, що тільки в цьому разі можливе проходження закону про внесення змін до Конституції), ось тоді я сказав однозначно: зніміть це питання – і подав у відставку.
- Але ж Григорій Омельченко стверджує, що Ви нібито опиралися президентській вимозі, а він погрожував на Вашу адресу з цього приводу...
- Кучма добре знав і знає мій характер. Якщо я йшов на якийсь крок, я робив це свідомо. Тиснути на мене – марна справа, це безглуздо. І колишній Президент у цьому переконувався не раз. А теперішній – Віктор Ющенко – багато в чому нагадує у своїх вчинках колишнього.
- Але ж Віктор Андрійович усіляко прагне довести, що в його діях немає нічого, що б його пов’язувало з колишньою владою.
- Тоді я нагадаю: акція “Україна без Кучми”. Поставлено намети на Майдані Незалежності. Люди піднімають багатотисячні мітинги. В розпаленому Києві тривають демонстрації. Країна на межі громадянської війни. І ось по весні 2001 року з’являється відома “заява трьох” – Президента Леоніда Кучми, Прем’єр-міністра Віктора Ющенка та Голови Верховної Ради Плюща. Дається жорстка, навіть жорстока характеристика політпроцесу. В діях демонстрантів вбачаються паралелі з фашизмом. Згадаймо, що коли зник Гонгадзе, Ющенко був Прем’єр-міністром. Але я про інше: коли в українському суспільстві небачений розпал, виступає Ющенко і каже, що він буде поряд із Президентом Кучмою. У них, мовляв, взаємини, як у батька з сином. І він виявився правий. Ющенко успадкував “найкращі якості” та політичну спорідненість. А це багате на...
- Ви були шанованим у країні прокурором, навіть, не побоюся цього слова, популярним. І шлейф політичних та інших скандалів за Вами не волікся. Та й народилися Ви під суто прокурорським знаком – Терезів. Адже ж саме терези тримає в руках Феміда…
- І очі при цьому в неї зав’язані… Працюючи в прокуратурі, а перед тим у парламентському комітеті боротьби з організованою злочинністю та корупцією, я бачив надто багато несправедливості. Багато які питання вирішувалися з Президентом Кучмою особисто та за спиною Генерального на прохання тих людей, які декларують сьогодні свою порядність. Траплялися ситуації, коли виносилася, здавалося б, цілком законна ухвала, я розумів, що в такій ситуації нічого більше не вдіяти, допомогти людям неможливо, справу зроблено і закрито, а от перемоги найвищої справедливості не настало… Не можна, мені здається, будучи навіть найвищим керівником, не співчувати та не співпереживати людям. На жаль спеціфіка роботи силових структур диктує свої умови, які відтинають сьогодні багато що. Гадаю, сьогодні, будучи головою політичної партії, я зможу бути більш корисний людям.
- Ви були досить нестандартним Генеральним прокурором. Надто інтелігентним, без гучного, командного тону, начальницьких інтонацій, публічних викривань і галасливого розносу підлеглих перед усією країною…
- Я виправлюся, - сміється Васильєв.
...На одеському мітингу, де лідер “Держави” простояв на трибуні близько півтори години, стовпчик термометра впевнено зупинився при позначці +35. Чоловіки на трибуні стояли в легких сорочках із короткими рукавами. Васильєв традиційний – строгий костюм, біла сорочка, до лиску начищені черевики. Під час виступу він не намагається завести натовп, а дуже спокійно, виразно, оперуючи юридичною термінологією, викладає власну точку зору на сьогоднішню ситуацію в країні, пропонуючи можливі рецепти виходу зі складних політичних колізій. Немає в ньому ані зухвалості, ані словоблуду, властивих багатьом мешканцям політичного олімпу. Виразний виклад фактів плюс шанобливе ставлення до співрозмовника – це підкуповує...
Користуючись невеликою перервою під час інтерв’ю, Геннадій Андрійович зацікавлено розглядає редакційний інтер’єр. Особлива увага – стосику релігійної літератури на столі. Він розгортає православний календар – і ми бачимо вже зовсім іншого, незвичного для нас Васильєва. М’яка посмішка, навіть зникла сумовинка в очах. Звідси й чергове запитання до лідера “Держави”.
- Геннадію Андрійовичу, після перебудови серед політичного бомонду стало модно бути віруючими. Найвищі керівники охоче позують перед іконами в церквах, кладуть доземні поклони. Щоправда, подеколи забувають, з якої руки заведено класти на себе хресний знак. У народі таких політиків прозвали “свічниками”. А яке Ваше ставлення до віри?
- Про віру не потрібно говорити, просто вона мусить бути в душі і, відповідно, керувати тими чи іншими вчинками людини. Афішувати власну релігійність непристойно (до речі, відвідуючи один із одеських монастирів, Васильєв категорично заборонив провадити під час перебування його там та спілкування зі священослужителями будь-яку зйомку для ЗМІ). Використовувати ж віру людей у Бога, відповідно, експлуатуючи почуття віруючих, щоб поповнити партійні лави – великий гріх.
- Але ж “Держава” та Ви, як лідер партії, висловлюєте власну незгоду з певними діями сьогоднішньої влади, а істинно православний християнин мусить визнавати будь-яку владу за дану звище…
- Маєте рацію. Але це зовсім не значить, що ми не повинні, йдучи за законом совісті, заплющувати очі на дії, які вважаємо згубними. Згадаймо слова апостолів Петра та Іоана, звернені до представників влади, які забороняли їм висловлювати їхні погляди: “Кого ми повинні слухатися більше – вас чи Бога?”. Отже, якщо влада утискатиме права громадян, ми будемо в опозиції до цієї влади. Якщо влада чинитиме беззаконня, ми будемо в опозиції до цієї влади. Якщо влада прихищатиме злочинців, ми будемо в опозиції до цієї влади. Якщо влада переслідує незалежні ЗМІ, ми в опозиції до цієї влади.
Але опозиція – не власне мета. Це навіть не спосіб провадження політичної боротьби. Ми ладні співпрацювати і з владою, і з формованою опозицією там, де вбачаємо користь для нашого народу, держави. Але при цьому “Держава” ретельно аналізуватиме не гасла, а дії.
- Одна з болісних сьогодні тем – це примирення воїнів УПА та Радянської Армії, яке так хотіли приурочити до святкування Дня Перемоги…
- Скажіть мені, чи коректно приурочувати таку подію до певної дати? І визначмося з термінологією – про що ми говоримо – про примирення чи пробачення? Це питання та хвиля дебатів і протестів, які вони викликали в суспільстві, ще раз показали, які ми різні. По суті, ми зіштовхнулися з цим на останніх виборах. Обидві сторони привезли до Києва своїх прибічників і вперше в історії країни відбулося таке активне знайомство заходу зі сходом. Яким воно було? Підніміть підшивки того часу. В одних газетах – “донецькі” – мало не всуціль кримінали, в інших – виборці з західної України – бандерівці, що заполонили міста півдня та сходу. Те саме – на телеканалах. Ми не маємо права, пропонуючи ті чи інші політичні рішення, не помічати різниці в менталітеті наших громадян. Для заходу України визвольна армія – ОУН-УПА, для сходу - Радянська Армія. Герої на заході – Бандера та Шухевич, на сході – Ватутін і Ковпак. Не помічати цього не можна, інакше ще одні вибори – і ми здобудемо шанс прокинутися в різних країнах. На мій погляд, єдиний шлях до збереження єдності України – визнання політичних реалій.
- А що ж діяти з прагненням до НАТО?
- Це антиконституційно та суперечить Декларації “Про державний суверенітет України”. Якщо ж говорити про плюси та мінуси для простих громадян, то наведу єдиний приклад: потреба відповідати військовим стандартам НАТО ставить на питання існування нашої оборонної промисловості, під загрозою безробіття опиняються близько 100 тисяч чоловік.
- Ще одна “болісна” проблема – російська мова. В нашому регіоні, де мешкають понад 100 національностей, вона більш ніж актуальна…
- Шлях вирішення цієї проблеми, з моєї точки зору, - референдум і потреба ретельно виписати статус російської мови у відповідному законі. Адже в багатьох країнах говорять трьома-чотирма мовами, і проблем із цим не виникає. Просто, на жаль, надто часто відбувається, що коли економічні проблеми з тих чи інших причин нерозв’язні, не найпорядніші політики відволікають людей, зіштовхуючи їх саме шляхом наполягання на мовних проблемах.
- Гасло “Держави” – віра, совість, народ, єдність. Багато віків тому таке писалося на лицарських гербах і щитах…
- Якщо говорити про ставлення до країни та народу, в “Державі” – лицарі справедливості…
