З червня в Каневі, на святій для кожного українця Чернечій горі, відбулося Всеукраїнське журналістське віче “Встане правда! Встане воля!”
На вічі виступили: заступник голови Черкаської облдержадміністрації Микола Овчаренко; голова Держкомітету телебачення і радіомовлення України Іван Чиж; головний редактор газети “Демократична Україна” Віталій Адаменко; академік, член Національної Спілки письменників України, спеціальний кореспондент газети “Одеські вісті” Богдан Сушинський; голова ради директорів державних телерадіокомпаній Віктор Пасак та президент Всеукраїнського прес-клубу Василь Юричко. Низка редакційних колективів та окремих журналістів була нагороджена Почесними грамотами й іншими відзнаками Кабінету Міністрів та Держкомітету телебачення і радіомовлення України.
Ще до офіційного відкриття журналістського віча генеральний директор Шевченківського національного заповідника Ігор Ліховий, зустрічаючи газетярів, сказав те, що повинно було змусити кожного журналіста замислитися над виваженістю, вагомістю і значущістю свого Слова: “...Шевченко сказав так багато, але чи всі почули, що він сказав, чи всі зрозуміли, що він хотів сказати, звертаючись до нас із вами через століття?”. Бо й справді, чи всі ми, українці, глибинно розуміємо заклик Шевченка: “Об’єднаймося ж, брати мої”, по-громадянськи, на найвищому регістрі патріотичності усвідомлюючи, як саме та в ім’я чого слід об’єднуватися; якою бачити нашу державу і як визначати роль преси, свою власну роль у цьому процесі?
Це лише формально віче почалося опівдні, на Чернечій горі, насправді ж воно, мов світанкове багаття, розгорялося, висвітлюючи, запалюючи та обпалюючи, ще вранці, в Києві, під колонами Держкомітету, в отому спілкуванні, що зав’язувалося в чеканні від’їзду, по дорозі до Канева та під час сходження на Чернечу гору. І скільки сповідального та болючого було сказано там “від душі, але для вузького кола”: і про той “гріх на душу”, якого брали на себе журналісти, коли, замість того, щоб залагоджувати політичне протистояння під час президентських виборів, занадто вже запопадливо та бездумно втягувалися в нього, доходячи до маразматичного викривлення суті подій, до одвертих наклепів на опозицію, до насаджування українському громадянству ідеї регіонального сепаратизму. І мав рацію Голова Верховної Ради В. Литвин (його звернення до віча зачитав голова Держкомітету телебачення і радіомовлення Іван Чиж), коли нагадав, що у “визначенні журналістики як четвертої влади – це і визнання її суспільної місії, ролі засобів масової інформації в громадсько-політичному житті, і нагадування про високе покликання та особливу відповідальність публічного слова”. Але чи завжди ми відчуваємо цю відповідальність?
Виступаючи на вічі, я звернув увагу колег на те, як уперто і демонстративно дехто з журналістів стенає з приводу того, що їм потрібно більше свободи слова, більше можливості висловлюватися. І це справедливо. Але біда в тому, що в нас з’явилася ціла плеяда журналістів, які так жодного разу й не запитали самих себе: “А чи маю я що сказати своїм читачам та глядачам? Чого варте моє слово і як воно в душах людських відгукнеться?”.
Президент України – політик публічний і журналіст має право на своє бачення його вчинків, на роздуми над ними, їх схвалення чи несприйняття”? Але коли після першої поїздки Віктора Ющенка в ранзі Президента в Європу, де його прекрасно зустрічали і де відбувалися принципові, ділові переговори щодо майбутнього “Європи з Україною”, а отже, і з проблем вступу України в Європу, журналістка, допавшись до центрального телеканалу, залучивши весь свій журналістський досвід, спромагається при оцінці цієї поїздки на один-єдиний коментар: “В Європі Ющенко отримав гарбуза”, то я запитую себе: “Це що таке?” По-перше, цей висновок абсолютно безпідставний і несправедливий, і це очевидно. Як очевидно й те, що журналіст свідомо вводить в оману мільйони телеглядачів. А по-друге, це що, рівень журналістики, рівень аналітичного мислення і нарешті, рівень інтелекту людини, якій довірено формування громадської думки цілого народу?!. То, може, такому журналістові слід пояснити різницю між комунальною кухнею і телестудією? При цьому я не хочу образити “комунальну кухню” як останній притулок мислячого інтелігента. Знаючи, скільки чудових ідей та задумів у ній свого часу народилося.
Журналісти й письменники старшого покоління, до якого належить й автор цих слів, добре пам’ятають, що таке гільйотина політичної цензури, яка постійно зависає над твоєю головою. Та біда в тому, що сучасним молодим та раннім від журналістики ніхто вчасно не пояснив (або ж вони ті лекції прогуляли), що існує інший вид цензури - “самоцензура”, яка приходить до журналіста з досвідом і громадянською зрілістю. Ота “самоцензура”, яка примушує зважено ставитися до кожного проблемного матеріалу, пам’ятаючи, що ми відповідальні за те, як наше слово буде сприйнято, як воно відгукнеться, як позначиться на долі окремих людей і всього суспільства. І що, незалежно від того, в яких державних чи приватних, ЗМІ ми працюємо, всі ми, журналісти – люди державні, передусім своєю відповідальністю за долю своєї держави. Це повинні розуміти журналісти, і повинна розуміти держава.
І треба було послухати в кулуарах віча, які роздуми та емоції викликає прагнення вже нинішньої влади поспішно провести так зване роздержавлення преси. Задум нібито ж благородний: вивести пресу з-під фінансової залежності влади. Але ж чи замислюються його лобісти над тим, як виживатимуть завтра сотні відлучених від бюджетів газет, в тому числі й районних, тобто газет та інших ЗМІ, які за спрямуванням своїм є істинно державницькими? Пам’ятаючи при цьому, що комерційні ніші на ринку ЗМІ вже давно освоєно. І що, потрапляючи під владу приватних фінансистів, ЗМІ стають в сто разів залежнішими, і то ще питання: що в тих фінансистів за душею і що на меті? Не менше роздумів викликає і поспішливе прагнення влади провести в Україні адміністративну реформу, яке вже викликало масу запитань щодо обсягів фінансування цієї акції та її економічних, морально-етичних та національно-політичних наслідків. Над якими, схоже, мало хто в таборі “ура-реформаторів” замислюється.
Формулюючи ідею віча, Іван Чиж як провідний організатор його сказав, що “журналісти мають продемонструвати на ньому всім, і владі в тому числі, й опозиції, і всім, хто б в якому краї не проживав, що ми повинні єднатися заради України, заради того, на що поклав своє життя Тарас Шевченко. Ми повинні писати правду життя, бути об’єктивними, не обслуговуючи, а слугуючи Україні. Ми повинні об’єднувати Україну від Сходу до Заходу, від Півдня до північних її кордонів”. В такому ж дусі витримане і прийняте вічем звернення до журналістів України. І з цим важко не погодитись, але...
Не применшуючи ролі Всеукраїнського журналістського віча як офіційного заходу, все ж таки скажу, що вийшло воно... аж занадто зарегламентованим та офіційним. І коли, виступаючи на ньому, я запропонував зробити журналістське віче на Чернечій горі національно-пресовою традицією, то мав на увазі, що з часом воно переростатиме у... справжнє віче, на якому було б мовлено, а головне почуто хоча б тисячну долю того, з чим журналісти прибуватимуть на нього з усіх регіонів. А там було б що почути представникам усіх гілок влади. В тому числі і президентській раті.
До речі, про Президента. Журналісти, яких зібрали в найсвятішому місці України на таке відповідальне віче, могли зрозуміти, чому на ньому нема Президента. Не може ж він побувати на всіх заходах, і навіть може зрозуміти чиновників з Секретаріату Президента: у них, як завжди є справи важливіші. Але щоб ніхто з оточення Президента не спромігся написати для нього кілька слів офіційного, якщо вже не звернення, то хоча вітання на адресу віча!.. Ну знаєте! Не помітити такий захід... Чи, може, існує якесь інше тлумачення?
***
За “сумлінну працю, значні здобутки у професійній діяльності та вагомий особистий внесок у справу розвитку інформаційної сфери”, значну групу журналістів було відзначено Почесними грамотами та Подяками Держкомітету телебачення і радіомовлення України. Серед них журналісти Одещини відзначені: Почесною грамотою – редактор Одеської міської газети “Думська площа” Володимир Долинський; спеціальний кореспондент при редакторові “Одеський вістей” Богдан Сушинський; завідуючий відділом редакції “Чорноморських новин” Роман Кракалія. Подяками – редактор міської газети “Новини Южного” Ольга Чабанюк; редактор міськрайонної газети “Советское Приднестровье” Наталія Кечина; кореспондент районної газети “Татарбунарський вісник” Володимир Акімов.
