У Виноградівці – це велике, надзвичайно красиве гагаузьке село у Болградському районі – в автобус сіла жінка середніх років.

– Не зайнято?

– Будь ласка.

– Я до дочки їду. Ви теж до Одеси?

– Так.

– Мабуть, у відрядження? А я нещодавно з Туреччини приїхала. На заробітки їздила – дочку потрібно вчити.

Зручніше примостивши велику сумку, попутниця продовжувала:

– А ви були в Туреччині? Ні? Ви не уявляєте, як там люди живуть! Я працювала у хазяїна – у нього будинок на схилі пагорба. Навколо – зелена травичка, вранці і увечері її поливають, раз на тиждень акуратно стрижуть. Клумби, декоративні кущі, дерева... Але я цим не займалася – вони спеціального працівника наймали. Я повинна була стежити за порядком у будинку. Будинок великий, триповерховий. З кожного боку – балкони, лоджії. З будь-якої кімнати можна вийти і помилуватися пейзажем. Звичайно, дуже красиво. А ви уявляєте, скільки прибирання?! Щодня я вставала о шостій ранку. Спершу потрібно було прибрати альтанки. Їх було три: біля фонтану, у сквері і з видом на море. Я не знала, у якій саме господар захоче снідати, тому у кожній повинно було бути ідеально чисто. Я виносила з будинку м'які частини сидінь і спинок, що кріпилися на дерев'яні крісла. Потім, коли господар їхав на роботу – у нього була своя друкарня – я все заносила до будинку. Господиня прокидалася о дев'ятій, вона ніде не працювала – квапитися нікуди. Я їй подавала сніданок. Вранці вони їдять салати, маслини, обов'язково свіжий сік з апельсина або граната.

– А на кухні була інша робітниця?

– Ні. Ми готували разом з господинею. Точніше, вона говорила, що треба зробити і як. Я багато чого там навчилася. Наприклад рис, перш ніж готувати плов, потрібно витримати годину у холодній підсоленій воді. Знаєте, вони дуже люблять наші пельмені. Перше, що мене запитали, коли брали на роботу, чи вмію я готувати пельмені? Тільки вони малесенькі люблять, з наперсток. Коли в мене був день народження, запросили знайомих – на мою фірмову страву. Дали мені кілограм фаршу, півдня я ліпила ті пельмені. Поточне прибирання в будинку – основний обов'язок, звичайно ж на мене чекало. Пельмені всім дуже сподобалися. Гості по дві порції з'їли! А мені не вистачило. Так я і залишилася без вечері. Ідучи спати, господар пожартував: "Нічого, ми тобі ще кілограм фаршу купимо – наліпиш". Ось такий був у мене день народження…Як я потім довідалася, жінки з України намагаються не показувати те, що вміють готувати, шити, дивитися за дітьми. Побачать господарі, що смачно готуєш – будеш на кухні пропадати по півдня. А коли займатися прибиранням будинку, пранням, прасуванням?

Після сніданку до одинадцятої години господиня крутилася перед дзеркалом, примірялася. Гардероб у неї по швах тріщав. Потім сідала в машину – у неї був свій автомобіль – і їхала по магазинах, на базар або ще куди-небудь. А мені потрібно були всі блузки, спідниці, піджаки акуратно розвісити по місцях. Одного разу переплутала "плічки" – одержала зауваження. Прала я щодня – щоб не назбирувалося. Вечорами, перед сном, прасувала. Особливо важко було випрасувати сорочки господаря – він носив винятково лляні. Хоч і стомлювалася, але часто подовгу не могла заснути – їсти хотілося. Я могла з'їсти стільки ж, скільки господиня. А вона, хоч і під шістдесят, форму тримала, навіть іноді міні-спідниці носила. На сніданок у неї – салатик, один шматочок хліба, на обід – супчик з маленькою булочкою. А що мені та булочка? Я не наїдалася! Я цілий день як білка у колесі! Вечеря – теж легка. Вони увечері могли поїхати в кафе, у ресторан, у гості і там ще поїсти, а я?.. І фруктами мене не пригощали. Коли господар увечері сидів перед телевізором, або читав свої журнали, я приносила йому велике яблуко і ніж. Він відрізав часточками і їв. Часто залишалося пів-яблука. Я повинна була накрити його целофаном, поставити в холодильник – доїдали наступного дня. Хоча такі заможні люди, а шматочка не викинуть у відро з сміттям. Мені так хотілося яблук! Одного разу не втрималася – і з'їла половину! Наступного дня господар запитує, чому я подаю нове яблуко? Я зізналася. Стою перед ним, ноги трясуться, що тепер буде за самоправство, думаю? Він здивовано помовчав, а потім ущипливо зазначив: "Нашим папугам, між іншим, теж вітаміни потрібні". От і добре! Відтоді залишками яблука я ділилася з двома папугами, що жили у клітці: їм по шматочку відрізаю – решта мені.

Одного разу господиня повідомила, що від’їздимо, дуже далеко. Куди – не сказала. Їхали ми в машині майже десять годин. Взагалі, знаєте, було дуже страшно. Куди тебе везуть, навіщо? Не дай Бог щось станеться – ніхто з рідних нічого не знатиме. Приїхали ми на берег Середземного моря – яка там краса! Пальми, голуба затока... Багато, дуже багато вражень від Туреччини залишилося – як гарних, так і поганих. Всього надивилася. Я там познайомилася з однією жінкою, Зіною, яка найнялася доглядати старих. Одного разу господиня дому приревнувала її до чоловіка. Хоча дідові під сімдесят було! Вона побачила, що дід почастував Зінку фруктами, хоча вони все одно пропадали в ящику на балконі. Бабця так розсердилася, що до крові роздряпала їй все обличчя, а наступного дня ще і побила, уявляєте? Зі мною нічого такого, слава Богу, не було. Лише господар, коли приїздив з роботи не в настрої, міг зірватися – накричати, принизити. Ніхто, ніхто в житті мене так не ображав…Але під його гарячу руку могла б потрапити не лише я, іноді діставалося навіть дочці, яку господар надзвичайно любив. Тому я старалася не ображатися.

Додому я ледве-ледве вирвалася. Вони мене не хотіли відпускати. "Хто дивитиметься за дитиною!" – сердилися господиня і дочка. У них дитина хвороблива була, якщо на мене її залишали, я за нею по п'ятах ходила. Спасибі господарю: який суворий, запальний, а все-таки з людським серцем: "Як ви не розумієте, у неї вдома своя сім’я, свої діти – вони на неї чекають!" Він відібрав ключі, відчинив сейф і віддав мені паспорт. Так я поїхала.

Зіна після того випадку теж хотіла додому, але господиня їй не віддавала документи. Закордонний паспорт там одразу забирають – ті люди, у яких працюєш. А без документів – нікуди. Затримає поліція, кинуть за ґрати, а далі невідомо, що буде. Ти – у чужій країні, і захисту чекати немає звідки. Що з Зіною, як вона там – не знаю…

Сумно помовчавши про долю своєї знайомої, моя говірка попутниця поцікавилася:

– А ви де працюєте?

– Я – журналіст.

Від автора

За словами директора Болградського центру зайнятості Бориса Федоровича Кальчева, у Болградському районі на 42-43 тисячі працездатного населення є близько 29 тисяч робочих місць. Тобто приблизно 13 тисяч чоловік не мають коштів до існування, багато людей змушені шукати заробітки за межами району.

Щодо Виноградівки, то на одній із сесій сільської ради пролунала така цифра: близько 400 жінок з цього села перебуває на заробітках у Туреччині.

Болград – Одеса