«Козацька держава», Збірник робіт переможців Першого обласного історичного конкурсу «Козацька держава». Одеса, видавництво КП ОМД, 2005.
Цей досить солідний збірник школярських історичних розвідок і сам уже має свою історію. І починати її слід із розпорядження голови облдержадміністрації від 28 грудня 2002 року “Про заходи обласної держадміністрації щодо виконання Національної програми відродження і розвитку Українського козацтва на 2002 – 2005 роки”, та з відповідного наказу управління освіти і науки облдержадміністрації, в якому йшлося про заходи щодо поширення народних традицій, виховання у дітей та юнацтва національної гідності, любові до української культури, мови та батьківської землі.
А згодом, уже 8 серпня 2003 року, з’явився спільний наказ облуправління освіти (Д. Демченко) і чорноморського козацького з’єднання Українського козацтва (крайовий отаман В. Пукліч), яким було затверджено “Положення про історичний конкурс “Козацька держава”. Й ось тут я хочу звернути увагу на цікавий момент: автори “Положення” рекомендували старшокласникам Одещини, які зважаться на участь у конкурсі, вдаватися не до загальної історії козацтва, що, звичайно ж, призвело б до переказу певних глав підручника з історії України та праць істориків, а до висвітлення історії козацтва в рідному селі чи місті юних дослідників; відтворення життєпису “гетьманів, полковників, сотників та козаків, полків і сотень, які діяли на території, де проживають учасники конкурсу; відродження та діяльності Українського Вільного козацтва 1917 – 21-го років; процеси відновлення козацтва упродовж 1990 – 2002 років”.
Я не випадково зупинився на умовах конкурсу, оскільки ініціатори його демонстративно поєднували історію козацтва з елементами краєзнавства, намагалися максимально заземлити пошуки школярів аж до козацького минулого рідного села і власної родини. А на цій царині будь-який новий документ, спогад, переказ родинної саги вже становить науковий інтерес. Саме з цього погляду цікавим видається робота дев’ятикласника з села Яковлівки Роздільнянського району Сергія Краснобая “Українське козацтво в Нижньому Придністров’ї і долині Кучурган (з ХVI століття по 1793 рік)”. Досить переконливою видається й аргументація вибору теми, яку Сергій подає у вступній частині розвідки: “...Мене, як мешканця села Яковлівка Роздільнянського району, що розташоване в долині річки Кучурган, цікавили безпосередньо факти й документи, що торкаються саме цієї місцевості, адже вона неоднарозво згадується козаками у рапортах та відомостях. До того ж, на місці сучасного с. Яковлівка в ХІХ ст.. існувало поселення Кармазини, що має певне козацьке забарвлення, а по материнській лінії я – Чорний, прізвище, яке дуже розповсюджене серед чорноморських козаків і зустрічається неодноразово в усіх відомостях”.
Сергієві вдалося опрацювати значний історичний матеріал, що стосується козацтва так званої Ханської України. Єдине, чого бракує цій роботі, це якихось нових документальних історичних матеріалів, які стосуються саме Яковлівки, того краю, конкретних родин. Ні-ні, я розумію, що йдеться про роботу школяра, тому висловлюю це зауваження, як побажання. Слід пам’ятати, що, залишаючи дані території під час переселення на Кубань, козаки-чорноморці намагалися зберегти свої земляцтва і селилися на Кубані компактно, оберігаючи сотенні, паланкові, родинні, товариські зв’язки, які утворилися тут, на землях, де чорноморське козацтво зароджувалося. Тобто розвиток історії козацьких осередків, що витворювалися на Одещині, слід простежувати в долях спадкоємних осередків Кубанського козацтва. Розумію, що це копітка праця, але, можливо, з часом розвідка Сергія Красно бая може перерости в серйозний пошук.
Історична розвідка Дмитра Черетуна “Походи українських козаків в землі Південної Бессарабії” за самою тематикою своєю значно розлогіша, вимагає більшого огляду літератури, аналітичного осмислення подій. Загалом автор із цим завданням упорався, він витворив більш менш виразне історичне полотно, завдяки якому можна відстежувати, як упродовж століть українське козацтво знову й знову намагалося шабельно утвердити своє право на землі придунайського пониззя, які свого часу належали Київській Русі, давньоукраїнцям. І журі, до складу якого входили знані в місті науковці та педагоги: Олена Бачинська, В’ячеслав Кушнір, Анатолій Мисечко, Тарас Гончарук, Світлана Свінтковська, Оксана Левчишина, представники козацтва Володимир Пукліч та Сергій Гуцалюк, цілком справедливо відзначило цей пошук учня Вилківського ліцею першим місцем у конкурсі пошуковців.
Непогане враження справляє розвідка восьмикласниці одеської гімназії № 9 Вікторії Валляр, яка розпочинає свій пошук із цитати зі статті К. Янишівського “Територія козацької держави”. Вона опрацювала значний масив літератури, використала чимало фольклорних елементів. Одначе юна дослідниця сама створила собі проблеми, не звузивши і навіть не окресливши коло своїх дослідницьких інтересів, а відтак, залишивши назву своєї статті за назвою конкурсу – “Козацька держава”, просто розгубилася в обширі історичного матеріалу, оскільки переказати всю історію козацької України в такій скромній статті неможливо.
На правових засадах формування гетьманської держави зупинилася у своєму дослідженні одеситка Тетяна Мисечко. Її екскурс в історію цього питання охоплює інформатику та історіографію від часів Б. Хмельницького до П. Скоропадського, тобто до першої половини ХХ ст. Вийшов досить сумлінний трактат, в якому особливу увагу може привертати розділ: “Роль політичних партій; зовнішня політика” (йдеться про часи гетьмана П. Скоропадського). Якщо зважити, що питання це досить полемічне і саме ставлення суспільства до гетьманату часів громадської війни в постімперській Росії теж ще потребує дослідження, то з’ясування ролі тогочасних партій можа бути вдало спроектироване і на сучасний політичний стан в Україні.
Розкрити “Роль молоді у відродженні українського козацтва Одещини” Олександрі Малиш не вдалося, але сама спроба вдатися до “соціологічного осмислення” цього процесу, а головне, повірити в прогностичні можливості соціології як такої – похвальна.
І нарешті, кілька зауважень, які стосуються вже не стільки авторів, скільки упорядника. Ми повинні бути вдячними козацькому отаманові В. Пуклічу за організацію цього конкурсу і збірника, але... Я був вражений. На обкладинці читаю: “Володимир Пукліч. Козацька держава”. На титулі те ж саме. І це при тому, що вся книжка складається зі статей учасників конкурсу та всіляких офіційних матеріалів, а власне Пуклічу належить півсторінкове вітання учасникам. На жаль, ніхто не підказав В. Пуклічу, що виносити в таких випадках своє ім’я на обкладинку та титул, видаючи збірник за власний твір, власну, авторську, книгу, категорично заборонено! Це суперечить всім канонам авторського права та авторській етиці. Адже йдеться про класичний колективний збірник, в якому упорядник має бути означений лише скромним терміном “упорядник”, і то у відведеному для цього місці.
Ще одне зауваження. У розвідках школярів є сотні посилань на різні джерела. Хочеться вірити, що до кожної з них автори додали перелік використаної літератури та визначили свої посилання. От тільки в збірнику цитати є, номери приміток-посилань є, а назви праці, на які автори посилаються, кудись зникли. Самі ж автори ті праці, на які вони посилаються, як правило, не називають, відсилаючи читача до... неіснуючих приміток. А це різко знижує наукову вартісність подібних публікацій. Ну і, звичайно ж, після набору тексту його мають вичитувати професійно підготовлені редактор і коректор.
