Від дороги зовсім недалеко до вершини пагорба. Зліва – церква, поряд із нею – «хатинки на курячих ніжках» – приміщення місцевої школи № 7, яким вже понад сто років. А вище, на пагорбі, любовно викладений із цегли кістяк приміщення – без даху та вікон. Це – майже тринадцятирічна біль місцевих жителів – нова школа.
Анатолій Іванович Котович, сільський голова першої дільниці, (що під самим Ананьєвом, де розташований шкільний довгобуд), може без запинки у будь-який час дня й ночі розповісти історію цієї споруди.
Адже саме він, ще коли був учителем, брав участь у освяченні панотцем ділянки під приміщення нової школи. Було це у 1991 році. Місцевий колгосп із чудовою назвою “Перемога” вважався міцним господарством. Саме тому побудувати школу ціною трохи більше двох мільйонів і вважали колгоспники першорядною справою. У проекті передбачили все: 130 дітей мали навчатися у чудовому двоповерховому приміщенні. Харчоблок та санвузол – у дворі. За школою – лісок, поряд сонячна галявина, де зможуть грати дитсадківці, яким теж відвели декілька приміщень у новому цегляному будинку. Найбільше майбутніх учнів радував величезний спортзал, – теж майбутній.
Діти вже збиралися до нової школи, а матері мріяли повести туди першокласників. Однак тодішні молоді матері – вже бабусі, а першокласниці стали матерями. Мрії ж про нову школу такі і залишилися мріями.
Анатолій Іванович Котович – “голова Ананьївської Першої сільської ради”. Саме так і звертаються до нього у петиціях батьки нинішніх учнів школи № 7 та офіційні особи.
Одне із звертань – воістину голос волаючого у пустелі. Цей лист – від настоятеля Свято-Успенської церкви, розташованої по сусідству зі школою. Панотець просить згідно із Указом Президента про передачу майна, яке належало раніше церкві, передати йому “хатинки на курячих ніжках”, у яких зараз навчаються діти.
– Ми б і передали, – говорить А.І. Котович, – але куди перевести дітей? Таких листів від панотця у мене ціла пачка.
Панотець зважає на становище і молиться за здоров’я отроків, що здобувають знання у напівзруйнованих хатинках, яким вже понад сто років. Не інакше як молитви й врятували дітей від неминучої загибелі, коли в одному із старих шкільних приміщень на парти, які стояли пусткою (учнів на той час не було у класі) звалилася стеля.
Про цей випадок довго говорили на 1-й дільниці, підносили Богу вдячні молебні. Та й зараз матері, відправляючи діток до школи-розвалюхи, хрестять їх на дорогу. Адже поряд – ще одне приміщення, де навчаються діти. У ньому – підперта опорою тріснута стіна. А Ананьїв же – у сейсмонебезпечній зоні...
Хрестять на дорогу діток й ті матері, нащадки яких щодня ходять за 7-8 кілометрів до міста, в гімназію. І в сонце, і в ожеледь діти завжди йдуть пішки. Водії автобусів, як говорять батьки, учнів практично ніколи не підвозять – невигідно це робити безкоштовно. А платити кожного дня за автобус – для багатьох не по кишені.
Про те, як робити уроки після багатокілометрових “ходінь за знаннями”, гадається, зрозуміло всім. Але ж діти працюють ще й по господарству...
На розпитування про майбутнє школи сільчани відповідають: вона будується від виборів до виборів.
Добрим словом згадують лише двох великих начальників: колишнього голову місцевого колгоспу Токарева та депутата Верховної Ради Калінчука.
Про першого говорять коротко: господарем був, про людей турбувався. Пішов, і все завалилося. Погляньте на напівзруйнований красень-клуб, на приміщення для тварин. Там зараз можна знімати фільм про воєнний Сталінград, так все розбито...
До Калінчука теж ставляться із пієтетом: всі гроші, які для школи вибивалися, зі слів людей, його заслуга. Про інше ж високе начальство (місцеве допомагає, чим може, але чим допоможеш якщо район дотаційний?) говорять коротко: воно до нас не доїжджає.
Що б показали високим керівникам, якби ті доїхали? У першу чергу “хатинки на курячих ніжках”. Я побувала в одній із них. Віконні рами – ілюстрація того, як людина вигадала колесо, настільки вони вигнулися під тягарем років та поганої погоди. Звичайно – скло так вигнутися не може, тому частина рам затягнута порваним целофаном. Наскільки тепло у таких приміщеннях взимку? У середньому +120.
Інколи, розповідають діти, вони заходять і до приміщення нової школи. Тут на підлозі вже подекуди весело зеленіє травичка. Фундамент, стіни, сходи та перекриття – у стані стовідсоткової готовності. Тому дуже легко уявити, яким буде приміщення, коли всі роботи будуть закінчені. Діти – оптимісти. Вони вигадали гру: у порожніх приміщеннях розкладають камінці, які означають парти. Кажуть, найбільше вони люблять гратися у “комп’ютерний клас” – так тут називають велике світле приміщення, куди декілька років тому хтось із випускників приніс картонну коробку із малюнком клавіатури комп’ютера. Такі ось “віртуальні” комп’ютерні ігри учнів ХХІ століття...
Коли сільський голова Анатолій Котович обирався на перший термін, то він взяв на себе серйозні зобов’язання: газифікувати Першу дільницю, тримати в належному стані дороги та добудувати школу. Зараз Анатолій Іванович “головує” вже другий термін. Дороги в порядку, будинки газифіковано (мешканці пишаються: у нас, мовляв, зручності не гірші, аніж в Одесі), а ось школа стоїть недобудована на вершині пагорба пам’ятником неможливості переступити через обставини. За ці роки початковий проект приміщення “усохнув”: школу вирішили зробити одноповерховою, щоб швидше добудувати. І потрібні тут взагалі-то не такі великі гроші: завершення будівництва із повним обладнанням усім необхідним – 1 мільйон 913 тисяч гривень. Тоді й запрацює освітній комплекс, де будуть розміщуватися й дитсадківці, які сидять зараз по домівках. Близько 150 дітей зможуть навчатися у класах по 15-20 чоловік, розвантаживши школи Ананьєва. Тільки-от коли це станеться?
У “хатинках на курячих ніжках” йдуть заняття. Над входом – девіз школи: “До краси, до добра, до людяності!” Тринадцять вчителів навчають 53 учнів у восьми класах. Приміщення, де розташовані вчительська та декілька кабінетів – колишній житловий будинок сім’ї місцевого священика. Тут була кухня, а тут спальня. У будинку, якому понад сто років, прохолодно навіть у ці теплі вересневі дні. Вчителі й учні сидять у теплому одязі.
– У нижньому приміщенні, де зараз початкова школа, до 1905 року була стара тимчасова церківка, – говорить директор школи Анатолій Косюга. – Потім приміщення передали на баланс сільради й відкрили школу. Туди ходила ще моя бабуся, потім я ходив. Погляньте на планування нашого будинку. Приміщення так-сяк прилаштували під школу. Говорили тимчасово, вийшло назавжди.
Правду люди кажуть, що немає нічого більш постійного, ніж тимчасове. Директор, працюючи у цій школі простим вчителем, мріяв повести свою доньку в перший клас до нового приміщення. Зараз дівчинка – студентка престижного одеського вузу... Ще декілька років – і до школи підуть діти її однокласниць із Селіванівки та Першої дільниці. А віз і нині там...
Прийшовши у 1981 році до школи за розподілом простим вчителем, Анатолій Косюга директорує вже 16 років. І кожного разу, йдучи на роботу, дивиться на вершину пагорба, де розташована школа його мрії.
Підрядчик Леонід Розенбліт, начальник Ананьївського райагробуду гарячкує:
– Напишіть в газеті, що якщо у центрі Європи існує така школа, то на що може претендувати наша країна? Ця школа могла б бути гордістю області, а чим стала? Перед людьми соромно. Погляньте, скільки в селі жінок вагітних. Хіба вони не заслужили, щоб їхні діти навчалися у гарних умовах? – Чи нормально це, коли школа будується від одного приїзду депутата до другого? Будуть вибори – кинуть кістку і забудуть про нас до наступного разу. Приміщення перекрите плитами, якщо не провести необхідні роботи, воно завалиться. І людські гроші будуть викинуті на вітер. Зараз можна працювати, адже тепло на вулиці. Велике начальство приїжджає, розводить руками, а грошей немає, знизує плечима і їде назад. Або просто не доїжджає до нас. Вони не бачили очей місцевих жителів. А я їх бачу постійно. Як жити із таким тягарем на душі? Ви погляньте, як діти приносять із дому свої стільчики, тому що навчатися ні на чому! Коли влада зрозуміє, що ми не населення, а народ?
Сільський голова Котович поділився зі мною заповітною мрією: повернутися викладати до школи, адже він вчитель.
– До нової? – запитала я.
Він опустив очі.
Сьогодні модно сперечатися, чи вірить народ у владу та її можливості, який шлях до цієї довіри. У Ананьївському районі цей шлях дуже навіть зримий – дорога до вершини пагорба, де невесело дивиться на світ недобудована школа.
Ананьївський район
