День учителя цього року був напрочуд ясний і сонячний. Чепурні дітлахи з букетами барвистих осінніх квітів, зворушені вчителі... Заслужений вчитель України Василь Васильович Радзивілов споглядає це видиво вже 45 років. Саме такий його педагогічний стаж.
З букетами вчитель вертає додому, до скромного будиночка, спорудженого ще прадідами. Зібрані тут скарби – це численні підшивки потрібних у роботі газет і журналів та щиро заслужені грамоти й нагороди. Окремою текою світлини з учнів, зокрема випускників. Сьогодні в нього вже навчаються онуки найперших із них...
...Пам’ять, як стара чорно-біла кіноплівка повертає до минувшини, до дитинства. Воно й було так само чорно-біле, ніби фронтова кінохроніка. Перший кольоровий кадр – повернення до родини – до жінки та чотирьох малюків – із фронту геть сліпого батька.
А потім худенький голодний першокласник Васько вже в школі, куди його привела мама. Потім служба в армії, роки в педучилищі, – і ось молодий учитель, після тривог і турбот, пов’язаних зі складностями працевлаштування (і в ті роки потрібен був блат), переступає поріг Новоселівської школи.
Фізкультура, праця, математика, співи – всі ці уроки він вів у школі. Співи, либонь, найвиразніший спогад педагогічних перших років Василя Радзивілова.
Про магнітофони тоді й не чули, а баяніст або гармоніст був відомий музика. Його ім’я знали ліпше, ніж прізвища популярних композиторів. Що міг придумати на такому тлі молоденький сільський учитель у бідному, захирілому селі?
Ті колишні уроки музики можна було б по телевізору показувати, як школу передового досвіду! Чимось вони скидалися на передачу “Відгадай мелодію!”. За кількома нотами треба було вгадати пісню. Притім спершу вибиралися найпопулярніші, що лунали щодня по радіо, а потім переходили до мелодій складніших. Що один коньок 22-річного Радзивілова – фізкультура. Коли він прийшов, у школі був волейбольний майданчик із драною сіткою, один м’яч, дерев’яна граната, півгільзи – і все...
Тут молодий вчитель застосував, як нині б сказали, ноу-хау. Все літо він із учнями збирав і сушив лікарські трави, шипшину. Коштувало все це копійки, але збирали ж неміряно! Потім здавали до аптеки. А з аптекарем була домовленість: не розголошувати цю інформацію, щоб гроші йшли не до фонду всеобучу, а тільки на закупівлю спортреманенту.
Василь Радзивілов усе життя працює в почуванні щастя. Після приходу до школи чорно-біле кіно його нелегкого післявоєнного дитинства перетворилося на цікавуще яскраве святкове дійство. Його учні перемагали на змаганнях високого рівня і, що найголовніше, починали вірити в себе. Подеколи доходило до кумедії: на сільських весіллях, куди запрошували молодого вчителя, нерідко більшу частину свята батьки учнів дякували Василю Радзивілову за те, як він навчає їхніх дітей, а вже потім згадували про молодят, заради яких, власне, прийшли на весілля.
– Невже за все життя вам жодного разу не випадали прикрощі? – запитую я у Василя Васильовича.
Він довго міркує, пригадуючи.
– Так, було. Коли занедужали батьки, а молодші брати та сестра поодружувалися, довелося піти з Новоселівської школи. Чи вірите, йшов додому 12 кіломертів і всю дорогу плакав...
Але в Ананьївській школі № 2 Василь Радзивілов припав, як то мовиться, за свого. Тут і працює з 1969 року й посьогодні.
Яких же дивідендів дали вчителю десятиріччя шкільної праці?
Починаємо лічити разом. Житло – старенька глиняна хата.
– Мама, – згадує він, – незадовго до смерті найняла людей накидати на неї “шубу”. “Підемо на той світ, – казала вона батькові, – а над ним хата розвалиться”.
Ще за роки праці практично без вихідних і жодного лікарняного він став “Відмінником народної освіти України”, “Отличником просвещения”. А звання вчителя-методиста найвищої категорії Радзивілов здобував шість разів! Та ще й 26 років поспіль працював на громадських засадах керівником районного методичного відділення вчителів фізкультури. Ось, власне, і все, на що заробив цей безсребреник за своє життя.
Василь Васильович уриває мою невеселу лічбу.
– Ми не про те з вами говоримо. Знаєте, коли моїм ученицям батьки купили суперпрестижні путівки до Криму, ті попросили батьків поміняти їх на іншу дату, щоб узяти участь у шкільних змаганнях!”.
Має вчитель іще щось, чого не надбаєш за жодні купи золота. Вже багато років бездітного вчителя Радзивілова, що не встиг у шкільній коловерті створити сім’ю, всі школярі звуть однаково: “тато Вася”. Він же про всіх – і відмінників, і двієчників – говорить любо: “мої діти”.
