Невже всесвітньо визнаний співак, унікальний співочий бас, надзвичайно чарівна людина Федір Шаляпін був якоюсь співочою машиною з великими даними, якими його нагородила природа? Але життя його могло піти зовсім іншим шляхом. Він – учень казанських шевців, служка і хорист у церквах, наклейник етикеток на пляшки з мінеральною водою, канцелярист, переписувач, статист театрів у роки ранньої юності – жив не лише в Казані чи Астрахані, але ще й у благословенній Італії, спекотній Іспанії, а то і на берегах Рейну чи Оріноко. Друге його життя, як зараз заведено говорити, було життям паралельним, віртуальним. Його реалії були його уявою, були театром, який хлинув у його долю з музикою Мейєрбера, Гуно, Верді і комічними водевілями такими як «Гаспарон – морський розбійник». Власне, ось його доля: 1. «Заманливі перспективи» канцеляриста Тифліської залізниці поступаються місцем віртуальному життю на сцені, і здійснюється найбільш реальна і найбільш потужна кар’єра першого співака російської оперної сцени. 2. Віртуальне життя на чужині, поза батьківщиною і дуже реальний шлях співака, який набув світової слави.
До Одеси він приїхав у червні 1899 року, коли йому було двадцять п’ять років. По дорозі зупинялися у Києві, де з Собіновим оглядали Володимирську церкву. Шаляпін був уже відомий як оперний соліст у Москві і Санкт-Петербурзі. До Одеси за допомогою тодішніх ЗМІ та чуток у театральному середовищі докочувалися дані про якісь напрочуд грандіозні постановки у Маріїнському театрі, в антрепризі С.І. Мамонтова. Одеські меломани, томливо закочуючи очі, розмовляли ніби мовою воєнних паролів: “Князь Ігор!”… і у відповідь: “Псковитянка, Русалка, Юдіф!” Немає нічого сильнішого за емоції, що відбуваються від незнання та угадування наперед. І раптом звістка: до Одеси приїздить трупа В.Н. Любимова. Приїздить майже на місяць. І, крім вже названих, привозить сенсаційні столичні вистави “Борис Годунов” і “Фауст”. Вуха меломанів Одеси перетворилися у радари Ближніх і Далеких Млинів. А організатори гастролей давали щедрі гарантії: диригуватиме сам Труффі, склад виконавців і декорації будуть точно такими самими, як і в Москві, а в день, коли буде показана народна музична драма “Борис Годунов” для зручності публіки, через пізнє закінчення вистави, до театру подаватимуться вагони кінної залізниці до Малого і Великого Фонтанів. Крім того, місто лукаво гарантувало, що на кожну виставу витрачатиметься не менше сорока бочок води – для забезпечення безпеки та для вгамування спраги особливо вразливих знавців оперної сцени.
Для молодого Шаляпіна цей рік був переломним у його долі. Співак залишив імператорську сцену у Петербурзі, служив в антрепризі: що ж далі? Майбутнє хиталося перед ним маревом невідомості. А в його листах до італійської балерини Іоли Торнаги кожен рядок – це подвійне освідчення у коханні. До Іоли – вона до цього була два роки його нареченою, а з минулого, дев’яносто восьмого року, дружиною; і любов до вперше побаченого ним міста – Одеси: “Дорогая Иолинка! Только что я послал тебе телеграмму, что доехал отлично, и сейчас, после небольшой прогулки по городу, пишу тебе это письмо. Ты не можешь себе представить, что за красота эта Одесса. Я так доволен… Вечером был в театре… и я пришел в дикий восторг от его красоты. Я очень рад, что буду петь в этом театре…” На його весіллі з Іолою шаферами були Рахманінов і художник Коровін. Не знаю, чи могла оцінити значення їхніх імен наречена, але і цими іменами наречений підкреслив своє до неї кохання і відданість.
А в листах з Одеси, пройнятих ніжністю до коханої жінки, звучить тема зачудування містом. Співак ще ніколи не був за кордоном. В Одесі це невідоме підстерігало на кожному перехресті. У зв’язку з гастролями, що починалися, Одеса навіть забула, що нібито приїздить Мізафер – Мірза-Еддін, шах перський… А бельгійський консул Міллер і персіанський Філліпіді посилали акторам із своїх лож у Міському театрі букети з Льєжа та Кабула. У порту стояв військовий німецький пароплав-стаціонер “Лорелей”, який співаки Собінов і Шаляпін, що дружили і були майже ровесниками, негайно відвідали, як і дачу лорд-мера Маразлі і тільки-но відкриті купальні на Куяльнику, де лиманна вода у басейні оновлювалася за допомогою гігантського і не менш європейського парового насоса…
Здесь, в Одессе, мне сделали очень хорошую рекламу. Во всех магазинах, на бульварах выставлены мои портреты и в городе много говорят обо мне…” Звичайно ж, місто, яке так сподобалося співакові, говорило про нього. Немає сенсу повторювати слова про успіх співака в Одесі. Навіть урочисте освячення нового будинку Одеської біржі, яке відбулося 20 червня 1899 року, було досить млявим і непомітним, тому що цього дня Шаляпін сяяв у ролі, якій судилося стати його коронною роллю всього життя – у “Борисі Годунові”. Але от дивна річ: одеські газетярі у своїх театральних рецензіях-оглядах, які за тих часів називалися фейлетонами, часом взагалі не згадували ім’я молодого співака. Писали про Собінова, про Каміонського, про Секар-Рожанського, навіть про Мусоргського, у зв’язку з його музикою і лібретто опери “Борис Годунов” і текстом Пушкіна, і відзначали, що у цього самого Мусоргського “очень развита юмористическо-комическая жилка”… Ні, газетярі в Одесі Шаляпіну віддавали належне, але не без зауважень та таких, які і на думку самого співака влучали у десятку: “Громадное впечатление произвел, исполняемый Шаляпиным монолог “Достиг я высшей власти…” и сцене галлюцинаций и смерти. В последней, впрочем, артисту следовало бы поменьше петь полным голосом.”
Це був час, коли співак бував часом дуже незадоволений собою. Той самий чудовий дар Бога і природи вимагав від нього роботи постійної і виснажливої. У свої двадцять п’ять він ще віддавав перевагу фотографічній точності деяких живописних полотен перед дивною “Принцессой Греза” Врубеля. Часом і в його виконанні були орієнтири на зовнішній ефект, здатний підкорити публіку. Але пізніше, прямо не відповідаючи на зауваження одеського рецензента, він писав: “Никакая работа не может быть плодотворной, если в ее основе не лежит какой-нибудь идеальный принцип. В основу моей работы над собой… я положил борьбу с пустым блеском, заменяющим внутреннюю яркость, с ходульной эффектностью, уродующей величие… Можно по-разному понимать, что такое красота. Каждый может иметь на этот счет особое мнение. Но о том, что такое правда чувства, спорить нельзя. Она очевидна и осязаема. Двух правд чувства не бывает. Единственно правильным путем к красоте, я поэтому признал для себя – правду. Nel vero e il bello. (Только правдивое – прекрасно)”.
Теза, запитання, з якого я почав це есе, руйнується, як картковий будиночок, якщо подивитися на життя Шаляпіна. Та й сам він зізнавався: “Я вообще не верю в одну спасительную силу таланта без упорной работы. Выдохнется без нее самый большой талант, как заглохнет в пустыне родник, не пробивая себе дороги через пески. Не помню, кто сказал:” Гений – это прилежание”. Я уверен, что Моцарт, казавшийся Сальери «гулякой праздным», в действительности и над своим гениальным даром много работал. Работа Моцарта… – это вечная пытливость к звуку, неустанная тревога гармонии, беспрерывная проверка своего камертона…»
