Дитяча радість завжди зігріває душі дорослих. Саме для їх щастя ми працюємо, для цього живемо. Та чи всі?
Цього разу виїзне засідання координаційної ради у справах неповнолітніх, що функціонує при райдержадміністрації, відбулося спільно з виконкомом Жовтневої сільської ради. Першочерговим тут було питання про виконання деякими громадянами своїх батьківських обов’язків стосовно своїх неповнолітніх дітей.
Г.С. Туглук, на перший погляд, справляє позитивне враження. Миловидна, молода, з приємною посмішкою жінка. Та то лише на перший погляд і для тих, хто не знає про її нічні походеньки. Саме через пристрасть до веселого та безтурботного життя ця молодичка зовсім немає часу, щоб бути матір’ю своїм донькам, одній з яких 10, а меншій 7 років. Коли дівчатка жили біля матері, то цілими днями були голодними, брудними, недоглянутими, не ходили до школи. У веселому та хмільному житті громадянки Туглук не було місця для донечок, які так потребували материнської турботи, розуміння. Їм хотілось відчути на своїх голівках теплі, лагідні мамині руки, її ласку. Але...
Уже вісім місяців сестрички живуть біля своєї бабусі, батькової матері, яка їх доглядає, одягає. Вони ходять до школи. А їхня мати продовжує жити в своє задоволення.
Коли ж постало питання про прийняття рішення щодо позбавлення материнських прав, на обличчі Г.С. Туглук з’явилися сльози. Дивлячись на це, подумалося: “А чи помічала вона сльози своїх доньок, коли вони голодні у холодній хаті безкінечними годинами чекали, коли повернеться їхня ненька і згадає, що вона мати?”
Так склалися обставини, що в Р.В. Гордієнко немає власного житла. Живе то в одному, то в іншому помешканні. Її 11-річний син навчається в школі-інтернаті. Інші вихованці цього закладу (діти-сироти, або позбавлені батьківського піклування) влітку відпочивають в таборах. Оскільки в цього хлопчика є мати, то на канікули – додому. До дому, якого немає.
Коли ж стало відомо, що хлопчик ночує просто неба, то на час канікул влаштували його в лікарню. Та мати забрала хлопця. Сама ж ходить по людях, перебивається поденними заробітками. Так, на її думку, руки сина у роботі зайвими не будуть. Хто що дасть, тим і жили. А нароблятись дитині доводилось добряче.
І найгірше те, що хлопчина немає ніякого статусу, не отримує допомоги. А мати замість того, щоб подбати про це, міняє співмешканців та з’ясовує з ними стосунки.
Про громадянку С.Б. Міщенко серед односельців, відверто кажучи, ходить недобра слава. І не безпідставно. Світлана сама родом із Новосвітівки, де донедавна й проживала. Має доньку, якій вісім років і трьох менших синів. Отримуючи майже 700 гривень дитячих грошей, вона їх, в основному, пропиває разом із співмешканцем, батьком дітей.
Влітку, відчувши, що за такий спосіб життя їх можуть позбавити батьківських прав, громадянка Міщенко похапцем переїхала з Новосвітівки у Жовтень. Безгоспний будинок, у якому вона облаштувалася з сім’єю, має настільки жалюгідний вигляд, що навіть важко уявити, як там можуть проживати діти. Тим паче малюк, якому ще й не було півроку. Потріскані, облізлі стіни, сіруваті кімнати, які аж просяться, щоб їх вибілили, запнуті поліетиленовою плівкою вікна, в яких не вистачає шибок.
У кімнаті лише одне ліжко із скромним натяком на постіль. Інші ліжка, яких не вистачає, напевне, компенсували застелені у кутку доріжки, на які накидали цупкий верхній одяг.
Коли працівники сільради намагались якось присоромити горе-матір і переконати взятись за розум, вона з викликом почала погрожувати, що зробить із дітьми все, що захоче. Діти її, отже, вона одна господиня їхнього життя, їхньої долі. Більше того, С.Б. Міщенко якось на очах дітей влаштувала, так би мовити, показовий виступ із спробою суїциду. Звичайно, в ту хвилину її здоровий глузд був затуманений хмільним зіллям.
Почувши думку членів координаційної ради про позбавлення батьківських прав, громадянка Міщенко, заламуючи руки, стала на коліна і благала не забирати у неї дітей. Чомусь на хвилину повірилося у щирість її слів, у її каяття. Та, згадавши сумні і не по-дитячому насторожені очі її малюків, у яких були розпач і біль, хочеться порадити Світлані стати на коліна перед своїми дітьми і в них вимолювати прощення за те животіння, на яке вона їх прирекла.
Ще є час схаменутися, взятися за розум, облаштувати саме життя і створити належні умови для виховання дітей. Гр. Міщенко дано ще одну можливість звернути з хибної стежки і повернутись обличчям до синів та донечки. Аби ж вона лише зрозуміла, що час легко можна згаяти, а втрачене вже ніколи не повернеться...
