З ЦИКЛУ «ДЕЩО БАГАТО ПРО ЩО»
У 1936 році в Москві, у «Нових домах» по Шосе Ентузіастів, біля Ізмайлівського парку жив-був разом із мамою і татом маленький хлопчик. Переїхав він туди нещодавно з «комуналки». Як раділи всі великій, – цілих двадцять метрів, – світлій кімнаті, з чудовим вікном на всю стіну. Щоправда, і ця кімната була лише частиною малокомунальної квартири. У сусідній кімнаті мешкала ще родина. Главою її був дядько Вася, швець. У нього була дружина, добра, пухка, завжди смутна жінка, і дві дочки. Від дядька Васі завжди пахло горілкою і тютюном. Вранці він був похмурий і не вітався, ввечері тьмяно веселився і співав, його діти і дружина злякано сиділи на спільній кухні.
У маленького хлопчика була ще бабуся. В їхній кімнаті було чисто і гарно. А коли з роботи поверталися мама і тато, ставало і весело. По святах приходили гості, це добрі та веселі люди, вони іноді співали, але не ті пісні, що співав дядько Вася. У кімнаті незабаром з’явився рояль, він був невеликий, але хлопчику здавався величезним, і він часто забирався під нього. Коли в нього з’явився ще й велосипед, щастя було повним. У матроському костюмчику Шура, так звали хлопчика, їхав у парку на справжньому двоколісному велосипеді, а тато біг поруч.
У 1937 році спочатку не прийшов з роботи тато, мама була сумною і плакала, але з сином вони у вихідні дні, як і колись, гуляли в парку. Коли мати і син виходили зі своєї кімнати і випадково бачилися з дядьком Васею, той відвертався, не вітаючись, а його дружина ховала очі. Біля під’їзду і на дворі з ними також намагалися не вітатися добрі колись сусіди. Дві літні єврейки, які зустрічали маму із Шурою незмінним вигуком «Ваш Шурик – справжнє єврейське дитя», сумно мовчали. Мама намагалася здаватися незалежною і гордою, начебто нічого не сталося. Незабаром з роботи не повернулася і мама. До Шури прийшли добрі ласкаві дядьки, і на справжній легковій машині запропонували покататися. Він радісно погодився. Його привезли до будинку, де було багато дітей, і там залишили. Прийшло і розуміння.
Минув рік, мамі вдалося знайти свого сина і більше не розставатися з ним у засланні на Уралі і після визволення, коли вони переїхали до невеликого села в Калінінській області. Дорослішання приходить швидко. Була війна, були евакуйовані з Ленінграда, було спільне лихо. Що особисті негаразди? Шура в Ніколо-Ям подружився з дівчатками з блокадного Ленінграда. Разом вони згадували великі міста, парки, дитячі ранки. Разом ходили за цілих п’ять кілометрів до далекого села, разом тікали від вовків, з’їжджали на саморобних санках з обриву на замерзлу річку, грали в виставах для поранених у госпіталі, ділили шматочок хліба і давали найгарячіші обіцянки зустрітися в Москві й Ленінграді.
Якось у тому ж далекому селі Керузине втрапили в справжнє побоїще, коли за закоренілою жахливою традицією село йшло на село. Тільки постріл з мисливської рушниці однорукого голови колгоспу, який повернувся з фронту, протверезив голови сільських забіяк. Дівчата з Ленінграда виїхали раніше. Хлопчик трохи пізніше переїхав до визволенного Ворошиловграда.
Увесь цей час йому бачилася не Москва, навіть не парк, а справжній двоколісний велосипед. Тато став забуватися, а велосипед був межею мріянь. Коли він розповідав ленінградським дівчатам про велосипед, вони говорили з дитячою безпосередністю (вони були на два роки старші): «подумаєш, велосипед, у нас вони в Ленінграді були в багатьох хлопчиків і дівчат».
У Ворошиловграді Шура сів на дорослий велосипед, але перший у житті не забувся.
Батько його так і не повернувся, і ніхто нічого досі не знає про нього.
Шура став дорослим і так сталося, що разом з мамою в один із приїздів до Москви побували вони в «Новых домах» на Шосе Ентузіастів. Звичайно, це маму тягло туди, де вона останній раз бачилася зі своїм чоловіком.
Хочте вірте, хочте ні, зустрілася вона з дружиною колишнього сусіда – шевця. Помер швець, спився, але перед смертю встиг покаятися, що це він написав донос на Шуриного папу. «Дуже завидно було, що все в них добре якось виходить. Бач, роялю купили і лісапед Шурці зварганили, а я до получки не дотягаю».
Нещасливо склалося життя всієї родини шевця: і кімнату не віддали, дочки не вийшли, дружина хворобами знемагала.
Загинув нізащо Шурин папа. І не кликнеш: «Відгукнися, де ти?» І до могили не підійдеш, немає її. У пам’яті покійної тепер дружини тільки зберігався.
А тепер, з роками, все яскравіше пригадується і його сином не велосипед, а добрий батько, який біг за ним, щоб, не дай Боже, не впав його Шурик з дитячого велосипеда.
1941 рік
Весна 1941 року несла найрайдужніші надії. Жити стало справді краще. Не тільки в піснях, але й в яві кувалося хитке щастя. Відгриміли далекі бої із самураями, де так славно показали себе сталінські соколи, узята, нарешті, неприступна лінія Маннергейма. Пошепки, щоправда, говорили, що взяти її не вдалося «малою кров’ю», це було настільки крамольно, що цей шепіт було ледь чути.
Того року весна зненацька рано прийшла і на Урал, і Уфа Першотравень зустрічала справді як свято весни. На вулицях продавалося смачне морозиво, газована вода із сиропом. У магазинах на полицях лежав білий хліб, французькі булочки, любительська ковбаса. Скрізь продавали хмільне пиво. Чепуруни ходили в білих штанях і білих штиблетах, надраєних зубним порошком. У моді залишалися традиційні кепі, під Маяковського, але шикували й у капелюхах, які носили не загинаючи крисів.
Жили ми з мамою, як заслані. Відзначалися у певні дні в НКВД, але людина звикає багато до чого. Тим більше, час нашого засланого поселення добігав кінця. Мамі дозволили навіть викладати російську мову і літературу в одній зі шкіл, де вона була тепер довго зайнята. Я був відносно вільний, заняття в школі скінчилися для мене успішно, до дитячої бібліотеки давно знайшов дорогу. Там мене добре знали і завжди видавали цікаві книжки. Звісно, дитяча класика, подорожі та військові пригоди цікавили більш за все.
Ми жили в Уфі, знімаючи кімнату в приватному будинку, на тихій вуличці, неподалік від Білої. Річка ця тоді була чистою, із красивими берегами. Затишною була дерев’яна пристань, яка збереглася ще з дореволюційних часів. З пристані добре ловилася риба.
Навпроти нашого будинку, через вулицю, у скромному будиночку з невеликою ділянкою землі, жив хлопчик, з яким і подружився. Він був тихий, худий і блідий. Жив з бабусею. Тато в нього був військовик, і рідко, але приїжджав до сина. Хлопчик був, напевно, хворобливий. На той час я прочитав «Діти підземелля» Короленка. Як усі діти, був сприйнятливий і переніс на правах старшого свою добру заступницьку увагу на сусідського хлопчика. Бешкетні вуличні хлопчаки не приймали до своєї компанії таку дитину. Звичайно я приходив до хлопчика, і, якщо це був теплий день, ми гралися надворі. За будинком хлопчика був свого роду земельний закуток, де сонце світило неяскраво, була тінь, цілі насипи землі. Тут ми рили траншеї для олов’яних солдатиків, готували аеродроми для літаків, встановлювали батареї грізних іграшкових гармат. У хлопчика було багато військового іграшкового спорядження, яким його обдаровував тато. Чого там тільки не було: і хвацькі кіннотники, і матроси, і літаки, і гармати, і навантажувачі, і іграшкові емки.
Ми влаштовували цілі баталії, йшли приступом на бастіони і постійно валили ворогів. Ми гукали войовничі заклики, строчили, як кулемети, гаркали, як гармати, гуділи, як паровози, ревіли, як літаки. Ми навчилися імітувати, і досить майстерно, навіть розрив снарядів. Від цього бабуся хлопчика здригалася, але терпіла. Вона бачила, що її слабенький онук одержує запас живлющої енергії та бадьорості, необхідний для його гаснучого здоров’я.
У початкові дні червня 1941 року до хлопчика приїхав на цілих три дні тато. Тепер ми гралися втрьох. Чомусь в оселі хлопчика ніколи не говорилося про маму. Мені це було незрозуміло, але запитувати було незручно. Якось хлопчик проговорився, що його мама виїхала дуже далеко, звідки і листи не доходять. Тепер-то я розумію, що сталася якась сімейна драма, і батько в короткі дні намагався замінити дитині й матір.
Хлопчик повеселішав, став сміливим і гордо йшов по вулиці разом з мужнім військовиком, і не просто військовиком, а прикордонником. Тато був у ременях, з кобурою й у гарному кашкеті, який ми по черзі з хлопчиком надягали, коли приходили на пристань або сиділи на лавочці в міському саду.
Бабуся, звичайно, розповіла татусеві, що я найкращий друг його сина, ми разом граємо у війну. У ці три дні папа, хлопчик і я були нерозлучні. Моя мама розуміла нас. Ми були в найцікавіших місцях і дивилися фільми, де наші били біляків, ми їли морозиво і пили смачну газовану воду з подвійним сиропом.
Вранці, на четвертий день, ми проводжали тата хлопчика. Усі ми поплакали біля будинка. Тато взяв сина за руку і разом з ним і невеликою валізою так і йшов до вокзалу, де ми знову плакали, я згадав свого батька, і ще сльози котилися. В очах у тата хлопчика також стояли сльози, але на вокзалі він не плакав, тільки притискав до себе все міцніше слабке його тільце. Потім я уявив собі «Тимура та його команду». Там також дочка проводжала свого тата, і він поїхав на бронепоїзді бити ворогів.
Тато нашого хлопчика їхав ненадовго. Війни не було, і тато обіцяв забрати незабаром сина до себе на кордон.
Коли ми прийшли додому, бабуся під великим секретом розповіла моїй мамі, що син її, командир-прикордонник, їхав дуже сумним і в один з вечорів сказав: «А знаєш, мамо, так у нас неспокійно, що незабаром буде війна, давай простимося про всяк випадок!». Мати перехрестила сина, поплакала і залишилася знову одна з онуком.
Гратися з ним нам залишилося небагато. Незабаром у чорних раковинах репродукторів пролунали слова, які розділили нашу історію на періоди: довоєнний і воєнний.
Хто з нас тоді знав, скільки протриває війна?
У перші дні впевненість, що ми будемо бити ворога на його території, була такою великою, що мало хто з обивателів приймав на далекому Уралі війну як реальність. Багато від’їжджаючих на війну думали, що поки вони довгими ешелонами доберуться до фронту, усе закінчиться. Але дні війни не кінчалися, а повідомлення з фронту надходили дедалі тривожніші. Полягли смертю хоробрих прикордонники на заставах. Чи залишився в живих батько хлопчика? Одна звісточка прийшла з дня від’їзду від нього «Благополучно прибув до місця призначення».
Незабаром всіх уфимських засланих на баржах відправили по річці Білій в глиб Башкирії. Збори були стрімкими. Наказано було з’явитися наступного дня по одержанні повістки на пристань. І ввечері ми в трюмі баржі залишали Уфу. Все-таки ми встигли проститися з деякими друзями, яких встигли надбати. Хлопчик з бабусею нас проводжали. Бліденький і худенький сиротинушка пригорнувся до бабусі і довго махав рукою вслід нашій баржі. Ми їхали до невідомомого, до далекого заслання, і жалість до себе переповнювала нас, відсуваючи Уфу з її мешканцями в минуле.
Все скінчиться. Майбутнє, яке лякало нас страшною невідомістю, виявилося не таким страшним і навіть не особливо голодним. Минуло багато років. І бачиться людська тростиночка – бліденький хлопчик на обриві. Помер він під час війни.
Бабуся не одержала більше жодного листа від свого сина.
Ось вона, правда війни. Не приведи, Господи, знову побачити її обличчя.
