НОТАТКИ З ВЕЧОРА ПАМ’ЯТІ БОРИСА НЕЧЕРДИ

Постать митця... Осяйна і загадкова, вона зринає перед нами із добірок його творів, із передмов і рецензій, біографічних довідок та довідкових автобіографій, із усього того праведного і сумнівного, що вилюднюється з оповідок близьких і колег, з його листів і бувальщин про нього, із байок друзів і пліток недругів. В ідеалі винятковість книжного героя має зароджуватися із винятковості особи самого митця, а біографія книжкових лицарів має утверджуватися біографічним лицарством їх творця. Але це в ідеалі. В житті усе по-буденному простіше і, водночас, неосяжніше. І герої творів поета та прозаїка Бориса Нечерди були майже ідеально деідеалізовані та неописово виписані; і сам автор не вписувався ні в прописні істини ідеології того світу і того часу, в яких він жив, ні у витворені ідеали класично усталеного літератора.

Виступаючи на вечорі пам’яті Бориса Нечерди, який відбувся 11 січня, саме на восьмі роковини його відходу у вічність, у Золотій Залі Літературного музею, професор Євген Прісовський досить переконливо говорив про ті проблеми, які виникали у взаєминах поета з представниками ортодоксальних видавничих структур, про нерозуміння чи несприйняття його творів окремими критиками і внутрішніми рецензентами, послугами яких користувалися тоді всі, без винятку, видавництва.

Все це так, згоден. Одначе існувала й інша колізія. Поезія Нечерди – це не та усереднена традиційна поезія, котра постає загальнозрозумілою і доступною. Так, були літератори, літературознавці і просто читачі, які захоплювалися його віршами, але були й ті, хто не сприймав кострубатості його строфи, не підпадав під чари його асоціативного світорозтину, не віднаходив підтексту в його неадекватних реакціях на, здавалось би, цілком буденні речі і банальні прояви; не визнавав його права на “простолюдність” мислення і слововияву. А дехто ще й жахався тих його вулканічних вивержень громадянськості, які завжди насторожували або й озлоблювали ревнителів:

За всіх часів,

За всіх імперій,

Відколи крутиться земля, -

Як власний вирок

на папері,

Тиран читає “Кобзаря”

Слухаючи спогади та роздуми друзів і колег Бориса Нечерди: Володимира Гараніна, Анатолія Глущака, Станіслава Стриженюка, схвильовані виступи директора Літмузею Тетяни Ліптуги та співробітниць цього літературою обраного музолюбного закладу Тетяни Заярної і Лілії Мельниченко, я думав про те ж, про що, мабуть, думало й багато інших людей із тих, що, виступаючи зітхали, і тих, що, зітхаючи, красномовно відмовчувались, що треба зробити все можливе, аби твори Бориса Нечерди прийшли до студентських аудиторій, шкільних класів чи хоча б у книжкові крамниці.

Що нам треба зібрати, найкраще, під дахом Літмузею – архів поета, чия творчість була відзначена Шевченківською премією 2000 року. І святу справу зробив Герой України знаний промисловець, громадський діяч і меценат Володимир Філіпчук, який від імені своєї родини викупив певну частину архіву Нечерди і передав його музеєві. Що нам слід видати спогади тих літераторів, художників, людей, які приходили на допомогу поетові, і яким приходив на допомогу він сам, і видати їх окремою книжкою. Бо життя суворе, і спогади відходять разом із тими, хто їх плекає.

Рік тому в “Бібліотеці Шевченківського комітету” вийшов том вибраних творів Бориса Нечерди (до розмови про нього ми ще повернемося) – чудово оформлений, пристойним як на наші часи тиражем, із чудовою, на людяно-літературознавчих регістрах виконаною аналітичною вступною статтею Михайла Слабошпицького. Але це лише вибране. А на видавців і дослідників чекають ще не видані твори Бориса Нечерди, так само, як нові покоління читачів чекають на ті твори, з якими він увійшов в літературу, історію, в саму душу свого народу.

Вечори пам’яті письменників, мабуть, тим і пам’ятні, що запалювані на них свічада спогадів не дозволяють нам впадати у принизливий морок безпам’ятства.