Заступнику голови Савранської райдержадміністрації Борису Івановичу Бойку виповнилося 60. Всього було на цьому шляху: були злети, були падіння. І знову він набирав висоту. Тож 60 – це мало чи багато? Які зроблено для себе висновки – оті, найголовніші, які не маєш права ховати в собі?.. Саме на ці запитання я намагаюся знайти для себе відповіді.
В кінці робочого дня розмовляємо в його кабінеті. Борис Іванович не так веде мову про себе, як передає своє ставлення до тих чи інших подій, дає їм оцінку. Потім підходить до вікна і відкриває його навстіж.
– Нехай дим вийде, а то закурив я все тут, – вибачається.
Зі свіжим повітрям до кабінету намагаються увірватися сутінки, але, ніби чогось злякавшись, застигають у віконній рамі. Звідкись здалеку, сполохавши тишу, долітають звуки музики.
– А яка Ваша улюблена пісня? – перериваю нитку нашої розмови запитанням.
– “Малиновий дзвін”, – чую у відповідь і намагаюся зрозуміти: ну чим тримає вона мого співрозмовника в полоні вже багато років?
Того дня ми вели мову довго і про все. Та потім я ніяк не могла розставити все почуте по своїх місцях – чогось мені не вистачало для цього.
...І от я гортаю сімейний альбом Бойків. Бориса Івановича немає вдома. Все, зафіксоване фотоапаратом, коментує його дружина – дитячий лікар Інна Василівна. І я починаю уявляти, як все почуте там, у кабінеті, і побачене мною на знімках вибудовується у чітку лінію. І ось переді мною постає ціле людське життя...
...На мене з фотографії, ледь примружившись, дивиться сільське хлопченя у шапці-вушанці. Борисова мати – Надія Степанівна – пропрацювала вчителькою молодших класів у Байбузівській школі. Діти її любили. Борис теж навчався у неї, але вона ніколи не виділяла його з-поміж інших. “Для тебе у школі я вчителька, а не мама”, – казала вона. Це наклало свій відбиток. Навіть вдома син звертався до не на “Ви”, хоч батькові казав “ти”. Батько – Іван Кузьмич – був обліковцем на тракторній бригаді, потім – завідувачем ферми. Сім’я користувалася в селі неабияким авторитетом. Вже тоді хлопець усвідомив: щоб люди поважали, треба мати знання, добре розбиратися у тій справі, якою займаєшся, і віддаватися їй сповна. А обрати собі майбутню професію допомогло не лише сільське життя, а ще, напевне, і випадок. Одного разу двоюрідний брат взяв Бориса до Москви – на Всесоюзну виставку досягнень народного господарства. Хлопець був вражений. Особливий захват викликала у нього техніка. І на знімку, зробленому тоді у столиці, він, сидячи на величезному колесі могутньої машини, виглядає впевнено і гордо. Тож по закінченні Концебівської середньої школи юнак у виборі життєвої дороги не вагався – вступив до Одеського сільськогосподарського інституту на агрономічний факультет. Вчився добре. Фотографії того періоду зроблені без позування, але епізоди, зненацька вихоплені фотооб’єктивом, передають суть студентського життя.
Після закінчення інституту Бойко повернувся у Савранський район. Працював в управлінні сільського господарства, головним агрономом у Йосипівці. Через деякий час беручкого, енергійного спеціаліста запримітили і запропонували посаду першого секретаря райкому комсомолу. То був 1971 рік. Згадуючи той період, Борис Іванович оцінює його так:
– Звичайно, були в радянський час перегини, багато дечого робилося неправильно. Але ми не маємо права дощенту знищувати минуле. Адже мудрість людини і полягає в тому, щоб уміти відібрати позитивне, надбане роками, і вміло використати йогою. А який тоді був ентузіазм!
Фотографій того “комсомольського періоду” у сімейному альбомі Бойків найбільше. Вони доповнюють розповідь новими епізодами, фактами і подіями. На одному із знімків бачу Б.І. Бойка на тваринницькій фермі з доїльним апаратом в руках – тоді перед по надоях молока в районі теж вела комсомолія. А це ось іде підведення підсумків трудового змагання між молодіжними бригадами. Серед різноманіття фотографій привертає увагу ще одна: Б.І. Бойко – молодий, високий, стрункий – стоїть посеред дозрілої хлібної ниви.
Згодом, у 1975 році, Борис Іванович Бойко зайняв посаду заступника голови райвиконкому, а в 1977-му став головою районної ради. Свій молодечий запал і невгамовність переніс і сюди.
Бойка в районі поважали. Фотографії тих років передають моменти нагородження голови Савранської районної ради цінними подарунками, Почесними грамотами, відзнаками всесоюзного значення.
А потім... Потім у його життя прийшов 1982 рік. Трапилося неймовірне і непередбачене. Під час полювання, організованого у савранських лісах для високопоставлених осіб, де Бойко брав участь, стався трагічний випадок. Б.І. Бойка виключили з партії, зняли з роботи. Здавалось, обривалося, зникало кудись саме життя. Фотографій того періоду теж немає.
...Я піднімаю голову від закритого альбома. Десь там, надворі, час від часу зітхає вітрами січень. Він то сипне снігом, то замрячить по-осінньому дощами. За чим він плаче? Про що сумує?
– Найстрашніше у житті – залишитися десь там, на його узбіччі, бути нікому непотрібним, – пригадую слова Бориса Івановича, сказані ним під час нашої розмови.
Але тоді він ні в кого не шукав розради, а працював до повного виснаження, до безтями. Спочатку – головним агрономом в Осичках. Ще й досі люди згадують його нічні об’їзди полів, слідкував за порядком. Але минуле ходило за Борисом Івановичем невідступно. “Доброзичливці” почали писати на Бойка скарги у всі інстанції, “смакуючи” тим, що його найбільше боліло. Знову почалися неприємності. Не розбирався, не шукав винних. Стиснув всі свої емоції в кулак і пішов працювати у сусідній район (село Жакчик Кіровоградської області) управляючим відділенням радгоспу. Жив практично без відпусток, без спочинку. Боявся навіть розслабитися. Пам’ятаю, як моя знайома, що працювала на той час у Жакчику, із захопленням розповідала, яке свято влаштував Борис Іванович в їхньому селі на 9 Травня. Ветерани плакали. Для них – то незабутнє. То було вшанування їхнього подвигу. А згодом Бойка знову прийняли в члени КПРС.
В 1990 році він повернувся в район головою колгоспу “Дружба”. А в 1996-му Бойку запропонували посаду голови Савранської районної державної адміністрації. Та через чотири роки життя знову піднесло йому “сюрприз”. Звільняли Бойка з посади голови РДА вже за “неправильні” політичні погляди, хоч трактувалося це, звичайно, по-іншому.
– Кажуть, два рази в одну річку не ввійдеш, – посміхається філософському твердженню Борис Іванович. – Виявляється, можна ввійти. Ще й не раз. Хоч течія й інша, але ж річка та сама.
А я міркую про те, що людська доля і справді річ незбагненна. У серпні 2005 року Борис Іванович Бойко був призначений заступником голови райдержадміністрації.
– Чому у нашому суспільстві ніяк не можуть зрозуміти, що головним критерієм цінності людини повинна бути її відданість роботі, професіоналізм, її вболівання за своє село свій район, область, Україну, – висловлює ювіляр все пережите і вистраждане ним протягом життя однією фразою.
Повертаюсь додому не дорогою, а поза городами, понад Бугом. Тут так тихо. Безлюдно. І безмежно. Над головою – нерозгаданість небес. За космічними вимірами 60 років – всього лише одна мить. А для нас – ціле життя з його болями і тривогами, з втратами і розчаруваннями, зі звичайними людськими радощами.
Сонце, пройшовши свій денний маршрут, почало спускатися до горизонту. І враз, торкнувшись краю землі, запалило півнеба, і, здавалося, розлилися, розсипалися навколо зачаровані звуки, заполонивши все навколо дивовижною мелодією, яку можна почути тільки серцем. Так це ж і є отой малиновий дзвін мого героя! І ввібрав він у себе і море його юності, і важке колосся хлібного лану, і світанкову зорю над річкою, де любить усамітнюватися з вудочкою у руках, і хвилюючу красу рідної землі. А все це разом ми називаємо простим, може не зовсім модним, але всеоб’ємним словом – патріотизм... Завдяки йому і виживав. Тому і не ламався...
Р.S. Цей знімок був зроблений у робочому кабінеті заступника голови РДА Б.І. Бойка. Нехай він стане добрим продовженням його сімейного альбому. А Вам, шановний ювіляре, зичимо віка й здоров’я. Бо що таке 60 при Вашій енергійності і життєвому оптимізмі? Це й справді всього лиш 30 після юних 30...
